Ім’я Тетяна Таякіна назавжди вписане в історію Києва як міста великого балету. Вона народилася тут 12 січня 1951 року і тут же завершила свій життєвий шлях 9 грудня 2023-го, проживши життя, у якому сцена, учні й професійна відповідальність були нероздільними. Для кількох поколінь глядачів Таякіна стала символом академічної довершеності та ліричної глибини, а для сотень учнів — прикладом вимогливості, чесності й безумовної любові до професії.
Її шлях у мистецтві розпочався в київському Палаці піонерів, де дитяче захоплення танцем швидко переросло в усвідомлений вибір. Навчання в Київському хореографічному училищі у Галини Кирилової сформувало фундамент майбутньої балерини, а вже після випуску 1969 року вона була прийнята до балетної трупи Національна опера України. Саме з цією сценою пов’язані її найяскравіші творчі роки й образи, що стали класикою українського балету.
Уже на початку кар’єри Таякіна заявила про себе на міжнародному рівні. 1970 року вона разом із партнером і майбутнім чоловіком Валерій Ковтун стала лауреаткою Міжнародного конкурсу артистів балету у Варні, а 1973-го їх дует виборов другу премію та срібну медаль у Москві. Цей дует згодом називатимуть зразковим, а для київської сцени він став своєрідною візитівкою — поєднанням технічної бездоганності та рідкісної внутрішньої спорідненості.
На сцені Таякіна належала до артисток лірико-романтичного плану. Її Одетта-Оділлія, Жізель, Кітрі, Нікія, Сильфіда, Джульєтта, Аврора чи Сванільда вирізнялися не лише академічною чистотою танцю, а й внутрішньою поезією, що надавала кожному образу особливої людяності. Критики неодноразово підкреслювали її тонке відчуття стилю та вміння будувати роль ізсередини, коли рух стає продовженням думки й почуття. У 1977 році це визнання було закріплене Премією Анни Павлової Паризької Академії танцю — однією з найпрестижніших відзнак у балетному світі.
Попри блискучу сценічну кар’єру, Таякіна свідомо обрала інший шлях у відносно ранньому віці. Закінчивши у 1982 році Державний інститут театрального мистецтва імені Луначарського за спеціальністю педагог-балетмейстер, вона поступово зосередилася на вихованні молодих артистів. З 1989 по 1993 рік Таякіна була художньою керівницею, а згодом до 2010-го — директоркою Київського хореографічного училища. Саме в цей період навчальний заклад став справжньою кузнею кадрів для українського й світового балету.
Її педагогічний стиль згадують як поєднання строгості й глибокої особистої участі. Вона вимагала максимуму, але водночас вчила залишати біль і втому поза класом, працювати чесно й самовіддано. Не випадково сучасні прима-балерини називали її «балетною мамою». Її принципи — спадкоємність поколінь, повага до майстрів танцю, поєднання класичної школи й відкритості до сучасності — сформували цілу традицію київської балетної освіти.
Географія її впливу не обмежувалася Україною. Таякіна викладала в Японії, брала участь у міжнародних проєктах, а її ім’я було добре відоме за кордоном завдяки гастролям і конкурсним перемогам. Водночас Київ завжди залишався центром її життя — містом, де вона творила, навчала й формувала майбутнє українського балету.
Пішовши з життя, Тетяна Таякіна залишила після себе не лише архів ролей і нагород, серед яких звання Народної артистки Української РСР і СРСР та Державна премія імені Тараса Шевченка, а передусім — живу школу. Її учні сьогодні виходять на сцени провідних театрів, несучи з собою ту саму вимогливість до форми й ту саму повагу до суті танцю. Київ пам’ятатиме її не лише як приму, а як людину, що перетворила балет на етичну й художню міру.