Історія Києва складається не лише з каменю давніх храмів, назв вулиць і літописних подій. Вона тримається на людях, які своїм життям залишили у місті глибокий слід. До таких родин належали Туптали — козацько-шляхетський рід, пов’язаний із Київщиною, Подолом, Кирилівською церквою, Миколо-Йорданським монастирем і духовною історією України. У їхній біографії переплелися військова служба, благодійність, церковна освіта, книжна культура й пам’ять про Україну в часи, коли її землі були розділені між чужими державними центрами.
Першою великою постаттю цього роду був Сава Туптало. Його ім’я відоме з Реєстру українського війська 1649 року, де він згадується серед козаків Макарівської сотні. Народився він, за наведеними даними, у 1600 році в Макарові на Київщині. Походив із православної шляхетської родини: його дідом був єпископ Інокентій Туптало, який виступав проти унії з Римом на Берестейському соборі, а батько Григорій мав невеликий маєток і належав до місцевої православної шляхти. Уже це походження багато пояснює в подальшій долі Сави: для нього віра, служба і земля не були абстрактними словами, а частиною родинної традиції.
Сава Туптало став людиною війни й обов’язку. Він брав участь у походах і битвах Київського полку, був загартованим козаком і командиром. З 1656 року обіймав уряд сотника Макарівської сотні, а з 1661 року його життя вже тісно пов’язане з Києвом. У 1682–1686 роках він служив київським сотником. Образ Сави особливо промовистий у старості: навіть у віці близько 85 років він не відходив від справ, міцно сидів у сідлі та збирав митне на переправі через Ірпінь, де проходила межа між московською і польською частинами України. Це був не кабінетний старшина, а чоловік, який прожив століття в русі, на службі й у постійному зіткненні з політичною нестабільністю своєї доби.
Київ пам’ятає Тупталів не лише як військових людей. Вони були меценатами, ктиторами, опікунами храмів і монастирів. Близько 1687 року Сава Туптало став ктитором Кирилівського монастиря. Його родина допомагала Кирилівській церкві, Братському Богоявленському монастирю, Києво-Могилянському колегіуму, Оленокостянтинівській церкві на Подолі, храму Миколи Притиска. На кошти Сави було відновлено Миколо-Йорданський монастир. Їхня садиба стояла між Флорівським монастирем і церквою Миколи Притиска — у самому серці давнього Подолу. Цей простір був не випадковою адресою, а частиною духовної та міської топографії Києва.
У родині Тупталів благодійність не була одноразовим жестом. Вона була способом присутності в місті. Їх згадували як доброчинців, за них молилися, їхні імена вписувалися у пам’ять монастирів і шкіл. Родинний двір залишався у власності Тупталів до 1710 року, коли наймолодша донька Сави Параскева заповіла його Києво-Кирилівському монастирю. Згодом на цьому місці діяла церковнопарафіяльна школа храму Миколи Притиска. Так приватна садиба стала частиною ширшої освітньої і церковної історії Подолу.
Пам’ять про Саву Туптала зберігалася і в портретах. До 1760 року в Кирилівській церкві висів його портрет із написом: «Благочестивий муж Туптало Сава — Запорозького війська честь і слава». Поруч із постаттю старого козака зображували родовий герб — золотий знак у вигляді трикутника на червоному щиті. Цей герб вважається самобутнім, без прямих аналогів у козацькому чи руському шляхетському герботворенні. У такому образі Сава постає не лише як конкретна історична особа, а як символ старого київського козацтва: побожного, воєнного, заможного, відповідального за святині й громаду.
Помер Сава Туптало у січні 1703 року, в день Богоявлення, у віці 103 років. Його поховали в Кирилівській церкві поруч із дружиною Марією Михайловою, яка померла ще 1686 року. Навіть довголіття Сави виглядає майже легендарним, але саме воно підкреслює масштаб епохи, яку він охопив власним життям: від початку XVII століття до доби після Руїни, від Макарова до Києва, від козацьких воєн до монастирського ктиторства.
Та найбільшу історичну славу родині приніс син Сави — Данило Туптало, відомий у чернецтві як Димитрій. Він народився в Макарові у грудні 1651 року, під час воєнного лихоліття. У 1668 році в київському Кирилівському монастирі прийняв чернецтво від свого вчителя Мелетія Дзика. Відтоді його життя стало шляхом книжника, богослова, проповідника, письменника і церковного діяча. Він служив у монастирях Батурина, Глухова, Чернігова, Новгород-Сіверського, Києва, був ігуменом і проповідником, писав духовні твори, вірші, п’єси, проповіді.
Особливе місце в його житті посіла праця над «Життями святих». У 1684 році архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський доручив Димитрію цю велику роботу. Туптало почав її 6 травня 1684 року і працював понад два десятиліття. Це була праця не просто церковного компілятора, а вченого, який упорядковував, перекладав, осмислював і подавав величезний пласт християнської традиції. Він завершив цей труд уже далеко від України — в Ростові, у 1705 році. Проте джерело його освіти, стилю і духовного досвіду було київським.
У 1701 році московський цар Петро І викликав Димитрія до Москви й призначив митрополитом Сибірським і Тобольським. Для самого Туптала це не було радістю. Здоров’я було виснажене працею, а перспектива далекого Сибіру лякала. Через хворобу він залишився в Москві, а 1702 року був призначений митрополитом Ростовським і Ярославським. Там він продовжив просвітницьку діяльність, писав проповіді, складав духовні твори, боровся з неуцтвом і моральним занепадом духовенства та пастви. Він опинився в чужому середовищі, але залишався людиною української книжної культури.
Доля Димитрія Туптала показує, як українська інтелектуальна традиція ранньомодерної доби працювала далеко за межами України. Його твори знали й читали в Російській імперії, Болгарії, Сербії, Румунії. На них виховувалися різні покоління письменників і читачів. Митрополит Іван Огієнко вважав Димитрія одним із найпопулярніших письменників XVIII століття і важливою постаттю для розвитку української літературної мови. Водночас його спадщина згодом була значною мірою привласнена російською церковною і культурною традицією, що часто подавала українського автора як частину власної історії.
Димитрій Туптало помер 28 жовтня 1709 року. Його знайшли мертвим у каплиці, на колінах під час молитви. Поховали в монастирі Святого Якова в Ростові. У 1752 році під час ремонту підлоги над могилою виявили нетлінне тіло митрополита, а 1757 року його канонізував синод Російської православної церкви. Він став першим святим, канонізованим цим синодом у XVIII столітті. Але для України він важливий не лише як святий Димитрій Ростовський, а як Данило Туптало з київсько-макарівського роду, вихованець української духовної школи, син козацького сотника і представник культури, яку імперія довго намагалася назвати своєю.
Рід Тупталів мав і жіночу лінію, що теж залишила слід у Києві. Доньки Сави були пов’язані з Миколо-Йорданським монастирем, де одна за одною ставали настоятельками. Наймолодша Параскева до чернецтва була заміжня, мала дітей, а її нащадки поєднали Тупталів з іншими київськими родинами. Через цю лінію рід пов’язується навіть з архітектором Андрієм Меленським, автором пам’ятника Магдебурзькому праву — одного з найстаріших пам’ятників Києва. Отже, історія Тупталів не замикається на одному святому чи одному сотнику. Це ціла мережа родинної пам’яті, що проходить через монастирі, школи, храми, архітектуру і міський простір.
Сьогодні повернення пам’яті про Тупталів має не лише краєзнавче значення. Це спосіб побачити Київ як місто української тяглості. Сава Туптало уособлює козацьку відповідальність за громаду і святині. Данило-Димитрій Туптало — силу української освіти, книжності й богословської думки. Їхні доньки й нащадки — тиху, але важливу присутність родини в житті Подолу і київських монастирів. Вони нагадують, що історія міста творилася не лише гетьманами, князями чи імперськими адміністраторами, а й родами, які жили тут, служили тут, будували, жертвували, навчали, молилися і залишали по собі місця пам’яті.
У час, коли навколо церкви Миколи Притиска на Подолі пропонують створити площу на честь роду Тупталів, ця ідея виглядає не просто топонімічною зміною. Це повернення імені туди, де воно історично належить. Простір, який довго залишався безіменним і перетвореним на хаотичний паркінг, може знову заговорити мовою історії. Площа Тупталів стала б нагадуванням про козацький Київ, про духовну культуру Подолу, про родину, яка поєднала військову честь, меценатство, освіту і святість. А ще — про те, що міська пам’ять потребує не лише музеїв і книжок, а й живих місць, де ім’я повертається на карту.