Серед найвизначніших постатей у тисячолітній історії Києва княгиня Ольга займає місце, сповнене міфів, реальних звершень та реформаторських проривів. Як єдина жінка-правителька Давньої Русі, вона очолила державу в кризовий період після вбивства чоловіка — князя Ігоря — і заклала основи тієї централізованої моделі управління, яка стала фундаментом Київської Русі. Ольга не лише жорстоко помстилася деревлянам, які вбили її чоловіка, а й упорядкувала податкову систему, створивши погости та осередки судочинства, що дозволило уникнути подібних конфліктів у майбутньому.
Походження княгині й досі залишається загадковим: її вважають то нащадком київського Аскольда, то донькою знатних галицьких або навіть болгарських родів. Однак беззаперечним є її вплив при київському дворі та надзвичайна політична самостійність. Вона вміло лавірувала між язичницькою знаттю та зовнішньою дипломатією, зокрема з Візантією. У 957 році княгиня вирушила до Константинополя, де прийняла хрещення під іменем Олена. Легенда про її дипломатичну хитрість — зокрема відмова імператору Костянтину VII в одруженні після того, як той став її хрещеним батьком — підкреслює винятковий інтелект і стратегічне мислення Ольги. Її дипломатична місія до імператора Оттона I також свідчить про прагнення Києва до багатовекторності у церковній та зовнішній політиці.
Втрата влади на користь сина Святослава, ярого язичника, не применшила ролі Ольги у християнізації Русі. Її внесок був належно вшанований: у 1547 році вона була канонізована православною церквою як рівноапостольна, а пам’ять про неї увічнено в скульптурній композиції на Михайлівській площі у Києві. Княгиня Ольга стала символом перехідної епохи — між язичницькою Руссю та християнською державністю, між помстою та милосердям, між військовою силою та дипломатією. Її постать і сьогодні вражає сучасників глибиною політичного мислення та відданістю справі державотворення.