Євген Сверстюк — одна з найвиразніших постатей українського шістдесятництва, публіцист, філософ, літературознавець, перекладач, в’язень радянських таборів, а ще — київський інтелектуал, який попри всі випробування залишився у місті, що стало йому не лише місцем праці, а простором духовного служіння. Його життєвий шлях нерозривно пов’язаний із Києвом, який він неодноразово називав «містом над Дніпром, що чекає пробудження духу». Сверстюк став голосом сумління і опору, не лише у вузькому колі інтелектуалів, а й у ширшому контексті духовного відродження української нації в ХХ і ХХІ століттях.
Народився Євген Олександрович Сверстюк 13 грудня 1928 року на Волині, у селі Сільце. Освіту здобув у Луцькому педінституті, згодом продовжив навчання в аспірантурі Київського університету. У столиці почалася його професійна кар’єра — спочатку викладав літературу, працював у видавництві, був редактором. Проте вже з початку 60-х років у Києві формується той дисидентський осередок, до якого Сверстюк увійде одним із перших.
Його квартира в Києві стала місцем зустрічей — тут обговорювали твори Василя Стуса, Валерія Марченка, Миколи Руденка, тут читали самвидав і обговорювали нові переклади філософів. Сверстюк жив на межі двох світів: офіційного, з його ідеологічною облудністю, і духовного — живого, українського, глибоко морального. Його публіцистичні тексти, як-от легендарна стаття «Собор у риштованні» (1968), стали справжнім маніфестом українського спротиву радянському занепаду цінностей.
У 1972 році Євгена Сверстюка заарештовують. Вирок — 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Його заслання — це не вигнання лише з географічного Києва, це спроба ізолювати моральну велич, якою він став для багатьох. Але навіть у сибірських таборах, навіть у Тюмені він залишався «київським» інтелігентом — несхибним, стійким, із поглядом, зверненим до духовного. Там він писав, мислив, листувався, підтримував тих, хто слабшав.
Повернувшись до Києва у 1983 році, він не припинив боротьбу — хоч і в інших формах. У роки перебудови Сверстюк бере активну участь у створенні Української Гельсінської спілки, видає журнал «Наша віра», який став унікальним майданчиком для релігійного й морального самовираження незалежної України. Його публіцистика починає друкуватися офіційно, і водночас — глибоко впливає на формування світогляду молодого покоління.
Київ Сверстюка — це не просто місто проживання. Це простір, у якому він втілював філософію свого спротиву. Він вірив, що дух Києва, приглушений ідеологією та споживацтвом, ще пробудиться. Саме тому він завжди залишався тут — і в періоди затишшя, і в переломні моменти. У 2004 році його присутність на Майдані була символічною: поруч із молоддю стояв літній чоловік із суворим обличчям і проникливим поглядом — людина, яка свого часу вже пройшла через зиму імперії.
Кияни знали його як лектора, промовця, автора гострих есеїв. Його виступи в Українському домі, в університетах, у Могилянці чи на Софіївській площі були не просто виступами — це були моральні заклики. Він не читав лекції — він промовляв до совісті. Його голос був тихий, але за ним стояла правда, яка не потребує підсилювачів.
У 2013 році, коли Україна знову стояла на межі між свободою і диктатурою, Сверстюк вкотре вийшов до людей. Хоч і фізично слабкий, він виступав на Майдані, підтримуючи нову хвилю спротиву. У грудні того ж року його не стало. Похований у Києві, на Байковому цвинтарі, поруч з іншими борцями за волю — Стусом, Чорноволом, Марченком. Це не просто географічна близькість — це духовна спільнота.
Його творчість — окрема сторінка. Письменник високої есеїстичної культури, він умів поєднувати Біблію з Франком, Сковороду з Достоєвським, Лесю Українку з Камю. У своїх книгах — «Блудні сини України», «На святі надій», «Шевченко понад часом» — він осмислює глибинні теми національного відродження, віри, гідності, жертовності. Він вірив, що духовна людина — це останній бастіон проти будь-якого зла, і Київ має стати місцем, де ці бастіони укріплюються, а не руйнуються.
Київський період Сверстюка — це також історія його боротьби за повернення духовної культури в повсякденне життя. Він був прихильником того, що Україна повинна будуватись не на злі, не на ідеологіях, а на моралі. Його зустрічі з молоддю, його участь у міжконфесійних заходах, його підтримка культурних ініціатив — усе це складові тієї роботи над собою і над суспільством, яку він вважав найголовнішою.
Сверстюк не прагнув влади, не брав участі у політичних торгах. Його моральна позиція завжди була вище ситуативних подій. Навіть коли більшість переходила до табору компромісів, він залишався сам, як стовп, що не схиляється. Це була не впертість, а свідомий вибір — не йти на поступки совісті.
Коли говоримо про постаті, що сформували духовний Київ кінця ХХ — початку ХХІ століття, ім’я Сверстюка — серед перших. Він зробив столицю не лише місцем боротьби, а місцем просвітлення. У той час як інші боролися за зовнішні зміни, він працював над невидимим — формуванням духу. І в цьому його внесок неперебутній.
Постать Сверстюка — це приклад того, як людина з глибоким внутрішнім життям, з незламною вірою у свободу і правду, здатна змінювати ціле суспільство. І хоча він не залишив по собі політичної організації чи матеріальної спадщини, він залишив щось важливіше — моральний орієнтир. Київ Сверстюка — це Київ, що думає, відчуває і не зраджує себе.