Юлій Сергійович Мейтус — ім’я, що нерозривно пов’язане з історією української музики ХХ століття. Він не просто творив у Києві — столиця стала для нього джерелом натхнення, лабораторією новаторських ідей, домом і сценою водночас. Композитор, педагог, піонер української опери та один із найвизначніших представників радянської музичної школи, Мейтус залишив по собі спадщину, що досі живе у концертних залах, архівах, серцях слухачів і в історії української культури.
Народився Юлій Мейтус 28 січня 1903 року в місті Єлисаветград (нині Кропивницький) у єврейській родині інтелігентів. Вже змалку проявив неабиякий інтерес до музики — спочатку навчався грі на фортепіано вдома, а згодом вступив до Єлисаветградського музичного училища. Проте справжнє становлення як митця відбулося в Києві, куди він переїхав у 1921 році для навчання в Київській консерваторії. Там він студіював композицію під керівництвом Бориса Лятошинського — однієї з провідних фігур українського музичного модернізму.
Київ тих часів був осередком культурного ренесансу. Саме тут формувалося коло молодих авангардистів, що прагнули поєднати європейські модерністські впливи з національним мелосом. Мейтус занурився в цю атмосферу з головою, поглинаючи знання та водночас шукаючи власну музичну мову.
На початку своєї кар’єри Мейтус тяжів до експерименту. У 1920-х він активно писав музику у стилі конструктивізму та футуризму — жанри, що тяжіли до ритмів індустріального світу, до розриву з традиційною гармонією. Його перші твори — фортепіанні п’єси, хорові композиції, музика до театральних постановок — сприймалися як виклик і як подих нового часу.
Особливо яскраво його інтерес до експерименту проявився в роботі з театром. Він співпрацював із театрами Києва, Харкова, Москви, створюючи музику до вистав Леся Курбаса, Станіслава Станіславського, Таїрова. Саме тоді композитор переймається синтетичністю мистецтва — поєднанням драми, музики, руху — і вчиться працювати з емоцією на сцені.
У 1930-х роках Мейтус остаточно оселяється в Києві та зосереджується на оперному жанрі. Саме тут, у столиці, він напише більшість своїх опер, серед яких — «Його ім’я», «Украдене щастя», «Молодість», «Дочка вітру», «Абадан», «Саят-Нова». Загалом композитор створив понад 15 опер, кожна з яких відображала не тільки музичні шукання автора, а й дух часу, в якому він жив.
Його опера «Украдене щастя» за драмою Івана Франка стала знаковою для українського музичного театру. Вона демонструвала глибину психологізму, мелодійну виразність і драматургічну логіку, які стали характерними для стилю Мейтуса. У цій роботі, як і в інших, Мейтус об’єднував народну пісенність з класичними формами, створюючи музику, що була зрозумілою широкому слухачеві, але й мала високий художній рівень.
Особливе місце в його творчості посідає ідея «інтернаціонального оперного стилю» — Мейтус активно звертався до сюжетів різних народів СРСР, створюючи, наприклад, опери з азербайджанськими, туркменськими, вірменськими мотивами. Усе це реалізовувалося саме в Києві — центрі багатонаціональної творчості, де на той час працювали десятки наукових, мистецьких і театральних установ.
Крім композиторської роботи, Юлій Мейтус активно займався педагогікою. Він викладав у Київській консерваторії, згодом став професором. Серед його учнів — десятки музикантів, що згодом сформують нове покоління української композиторської школи.
У радянські часи Мейтус також був активним учасником Спілки композиторів України, неодноразово обирався її керівником. Його діяльність сприяла формуванню музичної інфраструктури столиці — від концертної діяльності до системи професійної музичної освіти.
Живучи в Києві понад півстоліття, композитор став його невід’ємною частиною. Він був свідком трагедій війни, брав участь у відновленні культурного життя після Другої світової, бачив, як змінюється місто, і разом із ним — музика. Його дім на Печерську був своєрідним «відкритим салоном», де збиралися колеги, студенти, театрали, дипломати, режисери.
Помер Юлій Мейтус 2 квітня 1997 року в Києві. Його поховали на Байковому кладовищі — місці останнього спочинку багатьох видатних киян. За життя він був удостоєний багатьох нагород: звання Народного артиста УРСР (1973), Шевченківської премії (1991), ордена Леніна, а також міжнародного визнання.
Його музика сьогодні продовжує звучати — у театрі, на фестивалях, у записах і фільмах. Сьогодні, коли українська культура переживає новий виток самоусвідомлення, повернення до спадщини таких фігур, як Мейтус, набуває особливого значення. Він був мостом між європейською модерністською традицією, радянським «реалізмом» і українським мелосом. І саме тому його внесок неможливо переоцінити.
Київ, з його багатошаровим музичним життям, зберігає пам’ять про Мейтуса не лише в архівах чи пам’ятниках — а в живому звучанні його творів, у серцях слухачів і в середовищі, яке він формував десятиліттями.