Київ уміє зберігати таємниці не гірше за стародавні підземелля чи містичні пагорби. Серед них є історії, що балансують між документальною пам’яттю та міською легендою. Одна з таких — зникнення літаків, які у другій половині ХХ століття стали несподіваними символами дитинства, а згодом перетворилися на примари міського простору. У 1970–1980-х роках у Київ існувало щонайменше два пасажирські та військові літаки, встановлені просто серед житлових районів і пристосовані під дитячі кінотеатри. Вони не літали, але були наповнені шумом голосів, запахом фарби, металу й чимось невловимо забороненим, що завжди притягує дітей.
Перший із них — Ан-10, встановлений навесні 1979 року на Севастопольській площі в Солом’янському районі. Формально він був авіапам’ятником, але для кількох поколінь киян став передусім кінотеатром «Орлятко» або «Орленок», де крутили мультфільми та дитячі стрічки. Сам факт того, що фільм показували всередині справжнього літака, вже надавав події майже фантастичного виміру. Салон, переобладнаний під кінозал, тісні проходи, ілюмінатори, за якими не було неба, створювали дивне відчуття подорожі в нікуди. З роками літак занепадав, наприкінці 1980-х він уже виглядав покинутим, ніби втомленим від ролі атракціону. У листопаді 1993 року Ан-10 підпалили. Причини так і залишилися в тіні — хуліганство, байдужість, символічний кінець епохи. Навесні 1994 року його демонтували й перевезли до Жулян для утилізації. Сьогодні на цьому місці — сквер і скляна будівля районної адміністрації, але для багатьох мешканців площі літак і досі ніби стоїть у повітрі спогадів.
Другий літак, Ан-8, з’явився на Оболоні — у сьомому мікрорайоні, поруч із майбутньою школою. Це був справжній військовий транспортник, перша неформальна «пам’ятка» району, що тільки-но формувався. У 1980 році в ньому також відкрили дитячий кінотеатр, хоча, за спогадами старожилів, фільми показували рідко. Значно частіше літак стояв без нагляду, поступово перетворюючись на простір для досліджень, ігор і ризикованих експериментів. Діти проникали в кабіну пілота, сиділи в хвостовій частині на місці стрільця, уявляючи себе учасниками таємних місій. Особливу містику цьому місцю додавала історія з лопатями: магній, який з них добували, став майже легендарним трофеєм юних «алхіміків». Коли ж на пустирі вирішили будувати школу, літак зник так само раптово, як і з’явився. За чутками, його вивезли в ангари кіностудії імені Довженка, але офіційного сліду ця операція не залишила. Сам процес перевезення такої махіни через місто досі викликає подив і породжує фантазії про нічні колони, перекриті вулиці та мовчазну змову між службами.
Обидві історії поєднує відчуття втраченої реальності. Літаки-кінотеатри існували на межі дозволеного й випадкового, вони не вписувалися в класичну логіку міського планування. Саме тому їх зникнення обросло напівміфічними деталями. Для когось це просто ностальгія за дитинством, для когось — приклад того, як місто стирає власні дивні, але живі символи. У міському фольклорі ці літаки перетворилися на «привидів», що нагадують: Київ має шари пам’яті, де навіть метал може розчинитися без сліду, залишивши лише історії, які передаються пошепки.