Смородинський спуск — один із тих київських куточків, де місто раптом змінює темп. Ще мить тому ти в мегаполісі з його шумом, маршрутками й трамваями, а вже за кілька кроків опиняєшся серед зеленого яру, старих будинків і кам’яної бруківки, якій понад сто років. Тут, на схилах Кирилівських висот, Київ раптом нагадує про свій давній, майже казковий шар, де історія переплітається з легендами про зміїв, підземні печери й забуті шляхи. Недарма народна назва цього місця — «Хрущовська дорога» — звучить як код до іншої, прихованої версії міста.
Сьогодні Смородинський спуск починається біля невеликого лісопарку, де стоїть меморіал жертвам Чорнобильської аварії та церква Святого Миколая Чудотворця. Цей сучасний сакральний акцент дивно поєднується з давністю місцевості. Дорога, що серпантином прорізає південно-східну частину Кирилівських висот, довгий час була єдиним коротким шляхом із Татарки на Куренівку. Її кам’яна бруківка пам’ятає підводи, старі київські вози й перші автомобілі. Здається, якщо довго йти нею в тиші, можна почути, як під ногами перекочуються відлуння чужих кроків — тих, що давно зникли з мапи часу.
Історія спуску тягнеться ще з дореволюційних часів. Свою офіційну, «пристойну» подобу й назву він отримав лише на початку ХХ століття. Топонім пов’язують з купецьким родом Смородинових, що володіли тут нерухомістю. Паралельно вживалася назва Діковський спуск — від прізвища іншого місцевого багачa. Але саме народне прізвисько «Хрущовська дорога» виявилося найживучішим: після вигнання нацистів із Києва саме тутешній шлях привели до ладу, адже неподалік, на Лук’янівці, розташовувалася резиденція першого секретаря — так звана «дача Хрущова». Дорогу розширили, підсипали, уклали й полірували колесами службових ЗІМів, та попри радянський лоск, місце зберегло первісну дикість яру.
Але справжні таємниці Смородинського спуску пов’язані не з політиками, а з тим, що лежить під ногами й у схилах. У 1876 році тут працював археолог Володимир Антонович і виявив цілу низку печер на схилах яру. Трохи далі, в 1893 році, Вікентій Хвойка розкопав знамениту Кирилівську стоянку — сліди давніх людей, яким понад 25 тисяч років. Від усвідомлення цих цифр стає моторошно: ти йдеш по дорозі, а під тобою — шари ґрунту, де жили, полювали й ховали своїх мертвих люди, про яких пам’ятають лише уламки каменю й кісток. Не дивно, що саме тут народилися численні легенди про печеру й зміїв.
За однією з них, у Смородинській печері ховався сам Змій Горинич, рятуючись від меча Добрині Никитича. Плутанину додає назва ріки Смородини з іншої билини про Іллю Муромця та Солов’я-розбійника. Через це інколи можна почути історії про підземну річку Смородинку, що нібито протікає десь під спуском. Уяву легко розбурхати: уявляєш темні ходи, де дихає невидима вода, а над ними століттями ходять люди, нічого не знаючи про глибини під собою. Насправді до Києва ця легендарна ріка не має прямого стосунку, але міські міфи не питають дозволу в географії — вони живляться звучанням назв і відчуттям місця.
Історики нагадують: за легендою, Добриня вбив Змія на річці Почайні, сліди якої сьогодні сховані в каскаді озер між Оболонню та Куренівкою. Дві великі магістралі — Богатирська та Добриніна — недалеко від Кирилівського озера, ніби зашифровують ці старі сюжети в сучасній топографії. Проте є й інша версія: на Смородинському спуску нібито жив змій, якого переміг не Добриня, а київський герой Кожум’яка — Никита або Кирило. З ним пов’язують назву урочища Кожум’яки між Подолом і Старим містом. Так дві легенди зливаються в одну: печера на Смородинському стає ніби загальним «сховком» усіх київських чудовиськ, яких колись упокорили богатирі.
Попри казковість сюжетів, одна деталь залишається реальною: печера дійсно існує. Про її точне розташування знають не всі, але згадки про підземні порожнини на схилах Смородинського яру підтверджені дослідженнями. Сьогодні більшість входів засипані або замуровані, тож перетворилися радше на фантоми пам’яті, ніж на доступні об’єкти. Та саме ця недоступність і створює особливу ауру. Там, де неможливо перевірити, легенда почувається найзатишніше.
Смородинський спуск зберігає й свою матеріальну магію — стару кам’яну бруківку. За сто з гаком років вона встигла вросли у землю, подекуди перекосилася, подекуди прихована травою. Дощ, що біжить униз «Хрущовською дорогою», стікає по каменю так, ніби змиває один час і відкриває інший. Ті, хто ходить тут у туманні вечори, кажуть, що інколи чують ніби далеке тупотіння копит чи гуркіт візка, хоча навколо — лише сучасні авто й тролейбуси. Можливо, це просто уява, але саме з таких дрібниць і народжуються справжні київські таємниці.
Сьогодні до Смородинського спуску можна дістатися маршрутками й трамваями, він має цілком прозаїчні зупинки й розклад руху. Але варто лише вийти з транспорту й ступити на стару дорогу, як місто змінює маску. Перед тобою — яр, печери, невидимі річки з билин, сліди прадавніх стоянок і тінь «дачі Хрущова». Це місце, де Київ дозволяє собі бути не лише столицею, а й міфом, у якому змії живуть у печерах, камінь пам’ятає кроки тисячоліть, а дорога вміє розповідати більше, ніж будь-який підручник.