Цирк завжди був місцем магії — зі справжніми левітаціями, без слів, зі сльозами клоунів та очима тварин, що мовчки несуть тисячолітні таємниці. Але в самому серці Києва, на нинішній вулиці Городецького, ще до Другої світової стояла будівля, яка й досі згадується як епіцентр дивного — цирк Крутикова. За фасадом технічного прогресу, завісами пантоміми та запахом тирси тут розгорталися події, що з роками обросли моторошними переказами.
Петро Крутиков був не просто власником «ГіппоПаласу» — цирку, що не мав аналогів у Європі. Кажуть, він вкладав у свої постановки не тільки техніку і талант, а й… душу. Буквально. Його тварини виконували трюки, які неможливо пояснити фізикою: ходили по канату, рахували, навіть обирали прапори на прохання глядачів. Очевидці згадують, що особливою славою користувався кінь Антар, який нібито мав здатність до телепатії. Деякі журналісти 1910-х писали, що номер з Антаром змусив глядачів вийти з зали — не від подиву, а від жаху. Кінь начебто вгадав ім’я померлої матері однієї з відвідувачок і виклав його кубиками перед очманілою публікою.
Артисти «ГіппоПаласу» теж вірили, що сцена цирку зберігає щось більше, ніж просто енергію виступів. Дехто з них ночував у приміщенні й чув нічні кроки на арені, а то й розмови без джерела звуку. Особливо неспокійно ставало перед гастролями, коли репетиції проходили до пізньої ночі. Сам Крутиков, за легендою, просив не наближатися до нижніх приміщень під сценою — там, мовляв, «живе стара енергія». Згодом ці підвали зникли під завалами війни, але ті, хто стикався з ними, говорили про дивний запах паленого, навіть коли не було ані світла, ані газу.
У 1941 році будівлю цирку знищено — офіційно через бомбардування. Та багато хто вважає, що це була не звичайна пожежа. Вогонь охопив споруду за лічені хвилини, а свідки бачили, як перед тим з головного входу вийшов силует чоловіка у довгому плащі — схожий на Крутикова, який помер задовго до цього. Відтоді в народі кажуть, що душа цирку не загинула, а переселилася у глядацький зал кінотеатру «Україна», збудованого на тому самому місці. Працівники кінотеатру вже в радянський час скаржилися на технічні несправності, які повторювались у ті самі години. Під час нічного прибирання лунали голоси дітей, хоча зала була порожня. А у 1993 році касирка театру заявила, що бачила у вікні відображення арени з цирковими тваринами — хоча стояла перед простою стіною.
Сьогодні жителі Києва й досі минають будівлю кінотеатру «Україна» з повагою та якоюсь тривогою. Бо, можливо, цирк, у якому оживали кінські сни, нікуди не зник. Він просто вичікує, поки хтось знову зможе змусити тварин говорити мовою людей.