Звіринець у Київ має дивну здатність зникати й повертатися у вигляді спогадів, нашарувань землі та легенд, що не піддаються остаточному поясненню. Сьогодні тут гуляють алеями ботанічного саду, дивляться з оглядових майданчиків на Дніпро і майже не здогадуються, що під ногами лежить простір, який колись був одним із найнебезпечніших і найзасекреченіших у місті. Звіринецьке укріплення, зведене на початку ХІХ століття як частина київської фортифікаційної системи, не стало класичною кам’яною фортецею з вежами й брамами. Воно було землею, насипами, валами і геометрією війни, вписаною у складний рельєф пагорбів і ярів. Саме ця «невидимість» і стала першою передумовою його майбутньої містичності.
Коли напередодні війни 1812 року виникла загроза артилерійського обстрілу Печерської фортеці зі Звіринецької гори, військові інженери звернули увагу на цю висоту як на ключ до оборони міста. Земляні вали почали зводити влітку 1810 року, і поступово тут виросла складна система бастіонів, люнетів, редутів і горнверку, що у плані нагадувала неправильну пентаграму. Для людини ХІХ століття це була раціональна відповідь на виклики війни, але з позиції пізнішої міської уяви така форма виглядає майже символічно. Фортеця ніби вписувала знак напруги в сам ландшафт, фіксуючи місце, де енергія конфлікту не могла розсіятися безслідно.
Після втрати оборонного значення укріплення поступово втрачало й свою видиму присутність. Вали зносили, функції змінювалися, і наприкінці ХІХ століття Звіринець отримав нову, ще небезпечнішу роль. Тут розмістили порохові склади, перенесені з Печерської фортеці. Вибуховий потенціал буквально законсервували в пагорбах, поруч із житловою забудовою, монастирями й садами. Місто жило поряд із цією загрозою роками, майже не усвідомлюючи, що під ним накопичується катастрофа.
6 червня 1918 року Звіринець перестав бути просто районом і став травмою. Детонація мільйонів снарядів знищила форт, сотні будинків і цілий шмат міського життя. Ударна хвиля докотилася до центру, вибиваючи шибки за кілька кілометрів. Свідки згадували не один вибух, а серію, що тривала, ніби земля не могла зупинитися. У щоденниках і спогадах того часу з’являється моторошне відчуття нестабільності світу, коли саме місто починає тремтіти, а звичний порядок розсипається за хвилини. Процесії з трунами на Хрещатику, пожежі, руїни монастирів і тисячі поранених зробили Звіринець символом життя «на вулкані».
Особливу загадковість цій катастрофі додала невизначеність причин. Офіційні пояснення говорили про самозаймання й безладне зберігання боєприпасів, неофіційні — про диверсію і приховану війну, що тривала навіть після формального завершення бойових дій. Коли причина трагедії не має остаточної відповіді, вона легко перетворюється на легенду. Звіринець почали сприймати як місце, де приховані сили вириваються назовні, де людська недбалість і політичний хаос знаходять матеріальне втілення у вибуху.
Після катастрофи простір намагалися «переписати». Тут планували урядовий центр, пізніше — розміщення академії наук, а згодом створили ботанічний сад імені Микола Гришко. Природа мала накрити травму зеленню, стерти сліди вогню й металу. Проте земляні укріплення не зникли повністю. Вони залишилися фрагментами, валами, дивними перепадами рельєфу, які й сьогодні не зовсім пояснює логіка ландшафтного дизайну. Саме ці залишки стали мовчазними свідками того, що історію не завжди можна закопати остаточно.
Сучасний Звіринець виглядає спокійно, але в міській уяві він зберігає іншу якість. Це місце, де під прогулянковими доріжками прихована фортеця, під садами — братські могили, а під панорамою — пам’ять про вибух, який змінив Київ. У цьому й полягає його містика: Звіринець не лякає привидами в класичному сенсі, але постійно нагадує, що місто складається з нашарувань, і деякі з них досі напружені, мов стиснута пружина.