Семен Фішельович Глузман народився 10 вересня 1946 року в Києві — місті, яке стало не лише його домом, а й моральним камертоном у професії, що надто легко піддається зловживанням владою. Фаховий психіатр, інтелектуал і публічний мислитель, він увійшов в історію як один із тих, хто зламав радянську практику каральної психіатрії і допоміг повернути цій галузі її первинний гуманістичний сенс: лікувати, а не карати. Київ у його житті — не географія, а середовище, де формувалася світоглядна стійкість, де з’явилися перші вчителі, соратники, опоненти, і де після таборів та заслання довелося заново вибудовувати професію, спільноту і мову етичної відповідальності.
Вихований у післявоєнному Києві, Глузман рано відчув колізію між політичною риторикою «турботи про людину» і реальними практиками системи. Поступ до Київського медичного інституту, отримання фаху лікаря-психіатра, перші місця роботи в Житомирі, Коростені, а згодом у Києві — це не просто біографічні віхи, а шлях, на якому молода професійна інтуїція зустрілася з моральним рішенням. Розуміння, що психіатрія може бути використана як інструмент політичного тиску, стало для нього викликом, який вимагав не компромісу, а вчинку.
У листопаді 1971 року він підготував незалежну заочну судово-психіатричну експертизу у справі генерала Петра Григоренка — одного з найпомітніших критиків радянської системи. На противагу офіційним висновкам Інституту ім. Сербського, де «незручних» людей часто оголошували психічно хворими, експертиза Глузмана стверджувала очевидне: Григоренко психічно здоровий, а ярлик «хвороби» — лише технологія репресії. Це не було формальним кроком: у той час подібний висновок означав прямий конфлікт із державною машиною. У 1972 році його заарештували і засудили — сім років таборів у Пермській області і три роки заслання у Тюменській області. Він пройшов табірну школу поруч з українськими інтелектуалами — Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Левком Лук’яненком. У цих умовах остаточно окреслилася його професійна ідентичність: психіатр — це фах про свободу людини, інакше він перетворюється на атрибут каральної системи.
Повернення до Києва стало випробуванням іншого типу — як жити і працювати після таборів, коли професійні двері зачинені, а «неблагонадійність» — наліпка, яку важко зняти. Він працював робітником на фабриці, поступово повертався до тексту і думки, друкувався, відновлював професійні контакти. Уже з середини 1980-х його слово знову почули — спочатку як голос свідка про політичне використання психіатрії, а далі як голос реформатора, який уміє звести досвід страждання в конструктивну правову й інституційну рамку.
З добою незалежності Глузман не залишився у «музеї дисидентства». Він першим дбав, аби українська психіатрія не повторила старих помилок у нових декораціях. Від 1991 року — виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, згодом її президент; від 1990-го — директор Українсько-американського бюро захисту прав людини. Саме ця інституційна робота дозволила перевести моральний імпульс у сталі форми: освітні програми, незалежна експертиза, етичні кодекси, адвокація пацієнтських прав. Він був серед авторів Закону України «Про психіатричну допомогу» — документу, який поклав край практикам безправ’я, запровадив процедури інформованої згоди, незалежного перегляду рішень про примусову госпіталізацію, чіткі стандарти для фахівців і закладів. Для країни, що виходила з радянської тіні, це був не просто закон — це була декларація: психіатрія існує для людини, а не людина для психіатрії.
Міжнародний контекст його діяльності не менш показовий. Ще під час заслання й одразу по ньому Глузмана підтримали провідні професійні спільноти світу: від 1979 року — член (а фактично почесний член) Американської психіатричної асоціації, з 1980-го — член Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, з 1981-го — Канадської психіатричної асоціації, з 1990-го — Німецького товариства психіатрів і неврологів. 1978 рік «Amnesty International» оголосила роком Семена Глузмана — рідкісний випадок персоніфікованої підтримки діяльності правозахисника, який протистоїть системній несправедливості. Його тексти про радянську тоталітарну психіатрію стали джерелом для західних дослідників, журналістів, політиків — не як «екзотична» історія про далеку країну, а як застереження для будь-якого суспільства: коли держава відмовляється від верховенства права, медицина стає небезпечною.
Проте глобальні регалії не перекреслили його київської «малої реальності». Тут, у столиці, він розбудовував мережі допомоги, формував професійні стандарти, працював з молодими лікарями, часто непомітно — у щоденній рутині складних випадків, бюрократичних переговорів, навчальних семінарів. Київська позиція Глузмана — це позиція міста, яке пережило окупації, Бабин Яр, радянські репресії і пострадянські трансформації; не випадково він співголовував у Комітеті «Бабин Яр» разом із Мирославом Поповичем та Іваном Дзюбою. Для нього пам’ять — не камінь у парку, а етика сьогодення: як ми ставимося до вразливих, до інакших, до «незручних» — саме це і визначає, ким ми є.
Особливий штрих його біографії — складні, часто непопулярні судження про політику. Він не належав до «гвардії вічного схвалення» і міг дозволити собі різкі, навіть парадоксальні оцінки влади й опозиції. Комусь це здавалося суперечливістю; насправді це було продовженням його базового підходу: не героїзувати політиків, не поклонятися ідолам, довіряти не іменам, а процедурам і законам. У цьому — його київський раціоналізм і водночас «скепсис морального реаліста», який бачив систему зсередини і знав ціну публічним деклараціям.
Глузман — не тільки правозахисник, а й автор, який уміє складні речі пояснювати людською мовою. Його тексти — від «Псалмів і скорбот» до есеїв про природу війни, ненависті, відповідальності — це спроба утримати спільноту від сповзання у радикалізм і людожерство. Не ідеалізуючи «людську природу», він закликає виробляти інституції, що стримують гірше в нас самих. Тому його позиція завжди була інституціоналістською: немає «хорошої» влади, є влада, підзвітна закону; немає «хорошої» психіатрії, є психіатрія, підзвітна етиці.
Окремо варто згадати його міжнародну експертну працю — у 1998–1999 роках він був експертом ООН з прав людини, працював у світових професійних асоціаціях над питаннями зловживання психіатрією, реабілітації жертв тортур, реформування систем охорони психічного здоров’я дітей і підлітків. І хоч ці посади часто непомітні для широкої публіки, саме вони визначали зміст реальних змін: нормотворення, тренінги для лікарів і поліції, процедури моніторингу закритих установ — там, де людська гідність найчастіше стикається з ризиком.
Його особисті якості — рівновага, іронічність, готовність сперечатися, але не принижувати — створили йому репутацію «складного оптиміста». Він добре знав темні сторони професії, але продовжував у неї вірити. Звідси — і співпраця з громадянським суспільством, і участь у ініціативі «Першого грудня», і публічний захист в’язнів сумління на кшталт Олега Сенцова. Для нього справжня солідарність — це не фотографуватися на акціях, а доводити справи до рішень.
Навколо Глузмана легко будувати легенди — від «непримиренного дисидента» до «строгого консерватора від етики». Він сам відкидав ці ярлики. Його автобіографічні нотатки і розмови — швидше звіт лікаря, який роками фіксував симптоми хвороби системи і пропонував курс лікування: норми замість лозунгів, процедури замість «ручного керування», професійні стандарти замість «революційної доцільності». І найкраща локалізація цієї оптики — Київ, який він знав до дрібниць: поліклініки, лікарні, кафедри, в’язниці, суди й університети. Саме тут його досвід набував не абстрактного, а конкретного змісту — у тренінгах для персоналу, у розробці локальних протоколів, у «нудній», але рятівній роботі з документами.
Парадокс у тому, що найбільш «київська» риса Глузмана — його універсальність. У великому світі він залишався киянином — прямим, нетерпимим до брехні, з довгою пам’яттю на імена жертв і імена катів. У Києві — він був громадянином світу, який уміє піднімати планку далі, ніж прийнято «у нас». Ця двоєдина ідентичність стала джерелом його впливу: він зв’язував локальні реалії з глобальними нормами, перекладав одну мову на іншу — мову досвіду на мову права, мову болю на мову процедур.
Лауреат «Людини року — 1999» як «правозахисник року», член престижних професійних товариств, автор і співавтор сотень наукових і публіцистичних праць, Семен Глузман залишається для Києва тим, ким для міста стають найкращі лікарі: совістю, що не кричить, а наполягає. Його головний урок простий і водночас вимогливий: свобода — це не «подарунок історії», а контракт, де кожна інституція зобов’язана бути прозорою і підзвітною, де кожен фахівець відповідає перед пацієнтом і колегами, а кожен громадянин — перед собою.
Так формувався портрет киянина, що не погодився з «природністю» насилля в халаті лікаря і, ризикуючи собою, повернув професії право називатися лікувальною. Його життя — аргумент на користь того, що великі зміни починаються з точних діагнозів і правильно прописаних процедур. І доки в Києві звучать його голос і його тексти, місто має шанс залишатися містом не лише пам’ятників, а й принципів.