Історія Михайла Бойчука — це водночас трагічна і героїчна одіссея українського мистця, який у XX столітті спробував переосмислити саме поняття мистецтва. Народжений 1882 року в селі Романівка на Тернопільщині, він завдячує своїм шляхом до світового живопису не лише таланту, а й сміливому випадку: шкільний учитель публічно звернувся до громади з проханням підтримати обдарованого хлопця. Завдяки митрополиту Шептицькому юнак потрапив у Віденську академію мистецтв, згодом — у Краків, а далі — до Парижа, де започаткував свою першу мистецьку школу.
У Франції Бойчук не просто навчився живопису — він створив альтернативу західному мистецтву. Разом із послідовниками — “бойчукістами” — він обрав колективну роботу над полотнами, оперту на ідеї візантійського і українського середньовічного мистецтва. У Парижі він знайомиться із Софією Налепинською, яка стане його дружиною, найближчою ученицею та соратницею. Їхнє життя спільне й болісне — від Львова й Києва до розлуки, викликаної війнами, злиднями і тоталітарною репресивною системою. Повернувшись до України, Бойчук стає викладачем Української академії мистецтв, де формує власну школу монументального мистецтва, що поєднувала живопис із архітектурою та скульптурою.
Київ для Бойчука — не лише простір творчості, а й місце утопічного експерименту. У своїй майстерні на Татарській вулиці він створює нову систему виховання митців: тотальне підпорядкування мистецтву, відмова від особистого життя, фанатична праця навіть у голод. Його учні — з усіх етнічних і соціальних прошарків, але їх єднає одне: віра в художню місію. Бойчук перетворює майстерню на своєрідний монастир, де живопис — це не ремесло, а обряд. Проте така аскеза не рятує: радянська влада дедалі більше тисне на митців, вимагаючи “правильного” соцреалізму. На бойчукістів чекає трагедія: знищення майже всіх монументальних творів, арешти, допити, розстріли.
Михайла Бойчука страчують 1937 року, його дружину — через кілька місяців. Але пам’ять про нього пережила сталінські чистки. Його учні, хоч і знищені фізично, залишили по собі тінь великої школи. Академія декоративно-прикладного мистецтва в Києві носить ім’я Бойчука, а вцілілий будинок на Банковій, 12 — єдина адреса, що збереглася від колись буремного мистецького Києва Бойчука.
Його життя згоріло, як і його фрески. Але сенс залишився. Бойчук створив школу, яка вчила не тільки малювати — а й жити мистецтвом.