Борщагівка — це не просто околиця Києва, а справжній археологічно-містичний пласт, який приховує в собі сліди давньоруської духовності, зниклі річища, пустельні монастирські землі й фрагменти давніх вірувань. Її назва викликала суперечки ще в ХІХ столітті: чи від борщу, яким годували монахів, чи від трави борщівки, що росла уздовж стародавньої річки. Сучасна наука схиляється до останнього — річка Борщагівка, а не страва, стала джерелом топоніма. Проте легенди живуть довше за факти. У спогадах іноземців про Київ згадується “борщовий торг”, де нібито торгували борщем для цілого міста, хоч логіка й суперечить такій ідеї. Та хіба містика колись слідувала логіці?
Колись тут текла річка Желань, від якої, кажуть, “бажання збувалися”, а навколо розкинулися монастирські хутори — Михайлівський, Софіївський, Петропавлівський, Микільський і Братський. Вони перетворилися на окремі селища, кожне з яких носило таємничу історію, що мовчки закарбована у документах XVII–XVIII століть. Майже всі Борщагівки згадуються як “пусті селища” у 1686 році — мовби стерті з лиця землі однією невідомою катастрофою. Є версії, що їх сплюндрували орди Батия. Відродження ж відбувалося повільно: від двох-трьох хат до десятків дворів лише за століття. Монастирі, які спершу володіли цими землями, згодом передавали їх під опіку інших орденів, деякі з них мали свої пасіки, млини, шинкарі та навіть власні школи.
У Братській Борщагівці була церква з чудотворною іконою, яка приваблювала богомольців. Ці місця стали літньою оселею для монахів і студентів духовної академії. Частину села називали “Болгари” через поселення вихідців з Балкан, які довгий час зберігали окрему мову та звичаї. Петропавлівська Борщагівка мала власну ґуральню та пасіку, а Софіївська — монастирський шинок і повноцінну економіку на кілька сотень голів худоби. І всюди — сільський дух, збережений донині у вигляді малоповерхової забудови Михайлівської Борщагівки.
Проте найбільш містичним у цій історії є не монастирі чи села, а спроби стерти та водночас увіковічнити Борщагівки. Секуляризація церковних земель, знищення храмів, злиття старих назв у нові масиви радянської доби — усе це не стерло духу Борщагівки. Вона залишилась мозаїкою з тіней минулого, де у перехресті вулиць ще подекуди вчувається хрускіт ритуального колеса воза, шелест трави борщівки, і шепіт ченця, що читає псалми біля ставка. У лабіринтах сучасного передмістя ховаються уламки цілої монастирської цивілізації — напівреальні, але дуже живі у тіні борщагівських топонімів.




