Історія київських музеїв складається не лише з великих державних інституцій, знайомих кожному відвідувачу міста. У ній є й короткі, суперечливі, майже забуті епізоди, без яких неможливо повністю зрозуміти, як Київ переживав катастрофи ХХ століття. Одним із таких явищ був Музей-Архів Переходової доби — установа, що існувала в окупованому Києві лише кілька місяців 1942 року, але залишила після себе документальний фонд виняткової історичної цінності. Це був не звичайний музей у просвітницькому розумінні, а інструмент нацистської окупаційної пропаганди, створений для демонстрації «переходу» від радянської влади до так званого нового порядку. Водночас саме в його стінах було зібрано тисячі документів, фотографій, спогадів і матеріалів, які сьогодні допомагають дослідникам відтворювати зруйновані сторінки київської історії.
Музей-Архів заснували 26 березня 1942 року, а вже у квітні він відкрив експозицію для відвідувачів. Розташовувався заклад у будинку №8 на Олександрівській площі, нині це Контрактова площа на Подолі. Для його роботи виділили 11 кімнат загальною площею майже 300 квадратних метрів, попередньо виселивши мешканців будинку. Адміністративно музей був підпорядкований Київській міській управі та фактично діяв під контролем окупаційної влади. Його метою проголошували збирання матеріалів про період між більшовицьким режимом і встановленням нового порядку в Європі та Україні. У самій назві «переходова доба» було закладено ідеологічний сенс: окупанти намагалися подати німецьке панування як етап визволення від радянської системи.
Очолив музей відомий історик Олександр Оглоблин, колишній міський голова Києва. Серед наукових консультантів були Наталія Полонська-Василенко, Олександр Грузинський, Сергій Драгоманов, Іван Моргилевський та інші представники української інтелектуальної еліти, які з різних причин залишилися в Києві під час окупації. Саме цей факт робить історію Музею-Архіву особливо складною. З одного боку, установа працювала в межах нацистської пропагандистської системи, використовувала антирадянську і відверто антисемітську риторику, а німецька армія в її матеріалах подавалася як визволителька. З іншого боку, високий професійний рівень працівників дозволив створити колекцію, що вийшла далеко за межі пропагандистської функції.
Першою великою виставкою музею стала експозиція про руйнування більшовиками культурних пам’яток Києва. Вона мала показати знищення храмів, монастирів, кладовищ, музейних збірок і архітектурних пам’яток від революційних подій до 1930-х років. Особливе місце займали матеріали про Михайлівський Золотоверхий собор, Києво-Печерську лавру, церкву Богородиці Пирогощі, вилучення церковних цінностей і продаж музейних предметів за кордон. У цій темі пропагандистський задум окупантів частково збігався з реальним болем київської культури: радянська політика справді призвела до втрати багатьох пам’яток, репресій проти науковців, руйнування сакрального і мистецького середовища міста. Саме тому матеріали виставки, попри їхню ідеологічну рамку, сьогодні мають джерельну вагу.
Другою виставкою мав стати проєкт про «визволення» Києва німецькою армією та відродження господарського і культурного життя міста. Її структура була значно масштабнішою: планували 49 стендів, присвячених німецькому військовому й цивільному управлінню, життю Києва від початку війни до вересня 1941 року, роботі міських установ і створенню образу «нового Києва». Саме тут пропагандистська природа музею проявлялася найвідвертіше. Експозиція мала не стільки досліджувати реальність окупації, скільки легітимізувати її. У ній не було місця Бабиному Яру, масовим розстрілам, Дарницькому й Сирецькому таборам, переслідуванню євреїв, насильству проти військовополонених і мирного населення. Це була історія, з якої свідомо вилучили головний злочинний зміст окупаційного режиму.
Попри це, фонд Музею-Архіву виявився надзвичайно багатим. На кінець серпня 1942 року він налічував понад шість тисяч експонатів: документи, фотографії, негативи, малюнки, плакати, листівки, газети, журнали та книги. Частина матеріалів не збереглася, частину вивезли, зокрема колишній бургомістр Києва Леонтій Форостівський, який пізніше використав їх у своїй книзі про Київ під окупаціями. Однак уцілілий масив став основою окремого фонду, що нині зберігається в Державному архіві Київської області.
Особливу цінність мають не лише матеріали радянського періоду, а й внутрішня документація самого музею. Вона дозволяє побачити механізм роботи окупаційної культурної інституції: як формувалися виставки, як збирали експонати, як міська управа змушувала інші установи передавати матеріали, як будувалися зв’язки з пресою, бібліотеками, редакціями газет і журналів. У фонді є документи про діяльність районних управ Києва, міського господарства, перейменування вулиць, роботу культурних установ, церковне життя, організацію окупаційної адміністрації. Для істориків це джерело, яке допомагає реконструювати повсякденність міста в один із найтемніших періодів його історії.
Не менш важливо, що співробітники музею намагалися вести справжню наукову роботу. Установа проводила пленуми, де обговорювали історію Києва часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, археологічне значення Успенської церкви Києво-Печерської лаври, історію Київського університету, архітектуру XVIII століття. Ці теми виходили за межі прямого окупаційного замовлення і свідчили про прагнення науковців, навіть у принизливих умовах контролю, зберегти професійну гідність і дослідницьку традицію.
Музей проіснував недовго. Наприкінці жовтня 1942 року його ліквідували, ймовірно, через низьку ефективність як пропагандистського інструменту та недовіру окупаційної влади до Олександра Оглоблина. Після звільнення Києва у листопаді 1943 року вцілілі матеріали об’єднали у фонд «Музей-Архів Переходової доби Київської міської управи». Протягом радянського часу цей фонд фактично залишався закритим для більшості дослідників і лише у травні 1990 року був розсекречений.
Історія Музею-Архіву Переходової доби є прикладом того, як музей може бути одночасно небезпечним інструментом маніпуляції і цінним сховищем пам’яті. Його не можна романтизувати: він був створений в умовах окупації та обслуговував пропаганду злочинного режиму. Але його не можна й просто викреслити з історії київських музеїв, адже саме через цей короткий і суперечливий епізод до нас дійшли документи, які інакше могли бути знищені, забуті або розпорошені. Для сучасного дослідника цей музей є не місцем поклоніння минулому, а складним архівним лабіринтом, де кожен документ потребує критичного прочитання, зіставлення і моральної обережності.