Київ зберігає не лише видимі шари історії, а й ті, що давно зникли з мапи, але залишилися в міських легендах. Одним із таких місць є територія сучасного Ботанічного саду імені Фоміна біля Університету, де на початку ХХ століття існував перший київський зоопарк. Відкритий у 1909 році з ініціативи ентузіастів і любителів природи, він виглядав як майже романтичний проєкт міста, де все трималося на пожертвах і спільній участі киян. На вході стояла скринька, куди відвідувачі кидали монети, а серед меценатів були відомі постаті, такі як Владислав Городецький та Олександр Терещенко. У перші роки тут утримували близько 400 тварин і птахів, і саме ця концентрація живої природи в самому центрі Києва створила особливу атмосферу, яка згодом обросла легендами.
Місце, де сьогодні гуляють студенти й відвідувачі ботсаду, колись було наповнене зовсім іншими звуками: ревом звірів, криками птахів, шумом кліток і людським гамором. Але вже за кілька років стало очевидно, що простору не вистачає. Тварин більшало, умови утримання ускладнювалися, і в 1914 році зоопарк перенесли на нову територію — на Брест-Литовське шосе, нині Берестейський проспект. Здавалося б, на цьому історія старого зоопарку мала завершитися, але саме з цього моменту вона починає перетворюватися на одну з тих міських таємниць, які не мають чітких доказів, але вперто передаються з покоління в покоління.
Серед київських урбаністичних міфів існує оповідь, що територія колишнього зоопарку не «відпустила» своїх мешканців. Після переїзду частину вольєрів демонтували, але не все було вивезено одразу. Деякі споруди залишалися пустками, інші використовувалися як господарські приміщення. У нічний час, за переказами, тут можна було почути звуки, схожі на тваринні крики, хоча жодних тварин уже не було. Особливо часто згадують дивні відлуння, що з’являлися в тиші саду — ніби пам’ять простору, яка не зникла разом із його функцією.
Інша легенда пов’язана з тим, що не всі тварини пережили переїзд або були належно перевезені. У міських історіях з’являються натяки на те, що частина звірів могла загинути або залишитися на території старого зоопарку, що нібито і стало причиною «неспокійної» атмосфери місця. Ці історії не мають документального підтвердження, але вони добре вписуються в загальну логіку міських міфів, де покинуті або змінені простори отримують нове, майже містичне значення.
Цікаво, що сам Ботанічний сад імені Фоміна також має власну історію, пов’язану з науковими дослідженнями, рідкісними рослинами і старими теплицями. Поєднання двох шарів — колишнього зоопарку і нинішнього ботанічного простору — створює особливий ефект накладання пам’ятей. Удень це спокійне місце для прогулянок, а ввечері, коли сад порожніє, змінюється акустика, з’являється інша тиша, і саме в цій тиші народжуються відчуття, які легко перетворюються на історії про невидиму присутність.
Постать першого директора зоопарку Венантія Бурдзинського також додає цій історії особливого виміру. Людина, яка створила київський зоопарк, а згодом заснувала ще один у Варшаві, виглядає як фігура, що переносить ідею міського простору для тварин між різними містами і культурами. У деяких інтерпретаціях саме такі постаті стають символами місця, і їхня діяльність ніби «прив’язує» пам’ять до конкретної території. У випадку київського зоопарку ця пам’ять залишилася не в будівлях, а в самій землі, яка змінила функцію, але не стерла попередній зміст.
Сьогодні важко знайти фізичні сліди того зоопарку. Місто перебудувалося, простір змінився, а більшість киян навіть не підозрює, що поруч із університетом колись жили сотні тварин. Але саме такі зниклі місця найчастіше стають джерелом легенд. Вони не мають чітких контурів, їх не можна точно відтворити, і тому уява легко доповнює прогалини. Київ у цьому сенсі є типовим європейським містом, де кожен історичний шар залишає після себе не лише документи, а й напівзабуті історії, що живуть у розмовах і відчуттях.
Історія старого зоопарку біля Університету — це приклад того, як реальний факт поступово перетворюється на міф. Вона починається як документована подія — відкриття зоопарку, його розвиток, переїзд, але з часом обростає деталями, які вже не можна перевірити. І саме ці деталі роблять її частиною міської загадковості. У цьому і полягає феномен Києва: місто не лише пам’ятає, а й уміє вигадувати, доповнювати, зберігати невидиме.