У міському ландшафті Києва є об’єкти, що виходять за межі типової архітектури і стають інженерними заявами епохи. Будинки-«ромашки» — саме такі. Вони з’явилися не як декоративна примха, а як результат пошуку нових конструктивних рішень у період, коли радянська архітектура балансувала між масовістю і прагненням до інновації. Проєкт Михайла Будиловського став спробою змінити сам підхід до будівництва, і сьогодні ці будівлі сприймаються не лише як житло, а як матеріалізований експеримент.
Ключова особливість «ромашок» — технологія зведення. На відміну від класичного принципу «знизу вгору», тут застосували метод підняття перекриттів. Спочатку встановлювали вертикальні опори, які ставали основою всієї конструкції. Потім на рівні землі відливали залізобетонну плиту, яка після застигання піднімалася домкратами на заплановану висоту і фіксувалася. Цей процес повторювався багаторазово, поки будівля не формувалася повністю. Такий підхід дозволяв працювати в обмеженому просторі без використання громіздких баштових кранів, що було особливо актуально для щільної міської забудови. Водночас технологія вимагала високої точності, складного обладнання і значних витрат, що згодом і стало причиною її відмови.
Архітектурна форма будинків безпосередньо випливає з їхньої конструкції. Якщо подивитися зверху, планування нагадує квітку — звідси й народна назва «ромашка». Інша неофіційна назва — «кукурудза» — виникла через характерні напівкруглі балкони, які формують ритмічний фасад. Перша будівля, завершена у 1982 році, мала 16 поверхів і максимально демонструвала початкову ідею: акцент на пластичності фасаду і відкритих балконних структурах. Другий будинок, зведений у 1990 році, уже відображав зміну підходів — він став вищим, простішим у деталях і отримав більше класичних віконних прорізів. Від’їзд автора проєкту за кордон також вплинув на втрату первісної концептуальної чистоти.
Внутрішній простір «ромашок» не менш показовий, ніж зовнішній вигляд. Центральне ядро займає ліфтовий вузол, навколо якого організовано кільцеві коридори. Така структура створює незвичну навігацію: мешканці фактично рухаються по колу, а квартири розташовані по периметру, забезпечуючи максимальне природне освітлення. Це рішення поєднує функціональність і певну урбаністичну драматургію — простір не лінійний, а циклічний, що рідко зустрічається у типовому житловому будівництві того часу.
З інженерної точки зору ці будинки довели свою ефективність. Попри експериментальний характер, конструкції виявилися міцними і витривалими, що підтверджується десятиліттями експлуатації. Вони не стали серійним рішенням, але залишилися важливим кейсом у розвитку будівельних технологій. Фактично це приклад того, як інженерна ідея може випередити економічну доцільність: технологія була робочою, але занадто дорогою для масштабування.
Сьогодні «ромашки» опинилися в складному стані між спадщиною і повсякденністю. З одного боку, це унікальні об’єкти, які могли б претендувати на статус архітектурних пам’яток модернізму. З іншого — вони залишаються звичайним житлом, яке піддається хаотичним змінам: утеплення фасадів, заміна балконів, різнорідні матеріали. Це створює візуальний шум, що поступово розмиває первісний образ. Таким чином постає типова для Києва проблема — відсутність системного підходу до збереження модерністської архітектури.
Попри це, будинки-«ромашки» продовжують формувати ідентичність міста. Вони демонструють, що Київ — це не лише історичні собори чи імперська забудова, а й простір інженерних пошуків другої половини ХХ століття. У цьому контексті «ромашки» стають маркерами епохи, коли архітектура намагалася вийти за межі стандарту і запропонувати нову мову форми та конструкції. І хоча цей експеримент не отримав продовження, його результат залишився в міському середовищі як нагадування про можливість мислити інакше.
