У Києві є місця, де час не просто зупинився, а ніби застряг між епохами, залишивши після себе дивне відчуття присутності чогось незавершеного. Саме таким є колишній кінотеатр Екран на Берестейському проспекті — будівля, що починалася як інженерний експеримент початку ХХ століття, а завершилася як руїна, навколо якої сформувався власний міський міф.
Його історія почалася у 1911 році, коли інженер Ілля Штейн вирішив створити перший стаціонарний кінотеатр у тодішньому дачному Святошині. Сам факт появи такого об’єкта вже був викликом для свого часу. Електрики як такої не існувало, і кінопроектор живився від динамо-машини з гасовим двигуном. Гуркіт цієї установки став першим «голосом» будівлі — настільки гучним і нав’язливим, що місцеві мешканці домоглися закриття кінотеатру. Іронічно, але ще на самому початку своєї історії «Екран» отримав рису, яка згодом стане його символом: він завжди існував на межі між функціонуванням і занепадом.
З роками будівля змінювала імена, ніби приміряючи різні ролі залежно від епохи. «Міраж», «ім. 1-го Травня», «Експрес» — кожна назва відображала не лише час, а й спробу переосмислити місце у міському просторі. Але найбільш дивний і тривожний період настав у 1943 році, коли під час окупації кінотеатр перетворили на стайню. Саме тоді за ним закріпилося народне прізвисько «конюшня», яке пережило десятиліття і виявилося сильнішим за будь-які офіційні перейменування.
Цей епізод надає будівлі особливої містичної глибини. Простір, створений для світла, руху ілюзій і проекцій, був насильно перетворений на місце утилітарного використання. Ніби сама функція кіно — створювати іншу реальність — була зламана і підмінена грубою матеріальністю війни. І навіть після реконструкції 1978 року, коли з’явилися нові проектори, фоє і кафе, цей слід не зник. Будівля ніби пам’ятала свою трансформацію і не дозволяла повністю повернутися до початкового стану.
Поступово «Екран» став не просто кінотеатром, а місцем із власним характером. Тут вручну малювали афіші, зберігаючи атмосферу іншої епохи, яка вже зникала з міста. Але паралельно розгорталася інша історія — повільного руйнування. Пошкодження фундаменту через нову забудову поруч стало точкою неповернення. У 2010 році кінотеатр остаточно закрився, і з цього моменту почався його другий, вже «потойбічний» етап існування.
Після пожежі 2018 року будівля перетворилася на руїну. І саме тоді вона остаточно перейшла у категорію міських таємниць. Бо руїни — це завжди більше, ніж залишки стін. Це простір, де уява починає працювати сильніше за факти. Порожні вікна, обгорілі перекриття, залишки залу, де колись показували фільми, створюють відчуття, що місце не просто покинуте, а залишене з причини, яку важко сформулювати.
Серед місцевих жителів і дослідників міських просторів з’являються історії, які складно перевірити, але легко відчути. Говорять про дивну акустику всередині руїн, про відчуття присутності, про те, що будівля ніби «тримає» у собі всі свої попередні ролі одночасно — кінотеатр, стайню, культурний центр і покинуту оболонку. Це не класична містика з привидами, а швидше ефект накопиченої пам’яті, яка не розчинилася разом із функцією будівлі.
У цьому сенсі «Екран» стає ідеальним прикладом урбаністичного міфу Києва. Він показує, як об’єкт може змінювати значення, але не втрачати присутності. Як місце може пережити свою функцію і перетворитися на символ. І як руїна може бути не кінцем, а новою формою існування — вже не в архітектурі, а в колективній уяві міста.
Сьогодні, проходячи повз залишки цього кінотеатру, важко сказати, що саме притягує погляд. Можливо, це відчуття незавершеності. Можливо, пам’ять про часи, коли кіно було дивом. А можливо, щось інше — те, що не має чіткої назви, але змушує зупинитися і подивитися уважніше. Бо в Києві навіть руїни іноді розповідають більше, ніж цілі будівлі.
