Виноградар завжди вирізнявся серед київських житлових масивів не лише плануванням і архітектурною пластикою, а й уважним ставленням до мистецтва в повсякденному просторі. Тут художні елементи не були випадковим декором, а частиною цілісного середовища, де школа, двір і вулиця формували спільний культурний ландшафт. Одним із найяскравіших прикладів такого підходу стала школа №3, оформлення якої створив український художник Володимир Федько — митець, чия творчість давно вписана в візуальну пам’ять Києва.
Фасад школи прикрашає велике карбування, де дитячі долоні тягнуться вгору, немов під час уроку, коли учень хоче відповісти або поставити запитання. Цей образ водночас простий і символічний: рух угору як прагнення до знань, відкритість світу, віра в освіту як основу майбутнього. У цьому жесті відчувається гуманістична інтонація, притаманна кращим зразкам монументального мистецтва другої половини ХХ століття, коли художники намагалися говорити з людиною не лозунгами, а метафорами.
Проте школа №3 була не лише фасадом. Територію закладу колись формували дві масштабні керамічні стели, кожна з яких мала власну ідею та образний ряд. Перша, п’ятиметрова прямокутна стела під назвою «Освіта», поєднувала формули, історичні сюжети й цитати, вибудовуючи візуальну енциклопедію людського знання. Друга, «Всесвіт», складалася з куль зі знаками Зодіаку й апелювала до космічного виміру пізнання, нагадуючи, що навчання не обмежується підручником чи класом, а відкриває людині нескінченність світу.
З часом саме «Всесвіт» почав руйнуватися — діти залазили на стелу, фрагменти відпадали, кераміка потребувала фахової реставрації. Проте замість відновлення у 2021 році, коли школа отримала кошти на ремонт, обидві стели було знищено тракторами. На місці «Освіти» з’явився паркан, а там, де стояв «Всесвіт», встановили флагшток для державного прапора. Цей жест викликав хвилю громадського обурення, адже мова йшла не просто про старі об’єкти, а про частину культурної спадщини району.
Історія набула ще більшого резонансу, коли про руйнування керамічних скульптур на проспекті Правди, 84, повідомив син художника — Устим Федько. За його словами, твори мистецтва могли заважати адміністрації школи звести новий паркан, а жодних документів на демонтаж йому не пред’являли. Він також наголосив, що скульптури потребували саме реставрації, а не знищення, і зареєстрував заяву в поліцію у справі руйнування робіт батька.
Ця ситуація оголила болючу проблему київського міського середовища: монументальне мистецтво радянського періоду досі залишається в сірій зоні між охороною й байдужістю. Часто його сприймають як «застаріле» або «непотрібне», не відрізняючи ідеологічні символи від гуманістичних, освітніх чи суто художніх творів. У випадку школи №3 йдеться саме про друге — про мистецтво, яке працювало з темами знання, дитинства, універсуму, а не з політичними наративами.
Особливої іронії цій історії додає факт, що Володимир Федько є автором мозаїк на станції метро Золоті ворота, які сьогодні вважаються однією з архітектурних перлин Києва, а також образів царів на арках центрального нефа Михайлівський Золотоверхий монастир. Те, що роботи митця в центрі міста охороняють і реставрують, а на периферії — знищують, яскраво демонструє нерівність ставлення до культурної спадщини залежно від локації.
Попри скепсис, школа пообіцяла відновити стели. Ймовірність цього невелика, але важливо, що розбиті залишки досі зберігаються. Вони стали мовчазним нагадуванням про відповідальність міста за власну пам’ять. Виноградар, задуманий як комфортний і людяний район, сьогодні потребує не лише нових парканів і ремонтів, а й уважного переосмислення того, що вже створено.
Історія школи №3 — це не лише локальний скандал, а симптом ширшого процесу. Київ росте, оновлюється, але ризикує втратити цілі пласти свого візуального й культурного коду. Карбовані долоні на фасаді школи все ще тягнуться вгору, нагадуючи, що місто вчиться разом зі своїми мешканцями. Питання лише в тому, чи здатне воно засвоїти власні уроки.