Проєкт «Шукай!» перетворює карту київських пам’ятників на живий квест: замість величезних монументів у центрі уваги опиняються маленькі бронзові історії, розкидані містом. Кожна з них розповідає про людей, події й місця, що сформували Київ таким, яким ми знаємо його сьогодні. Одна з найсимволічніших мініскульптур цього проєкту — «Цукровий бурячок» на стіні першого корпусу КПІ. Це пам’ятник не одній людині, а цілій традиції меценатства, яка тягнеться від цукрозаводчиків кінця ХІХ століття до підприємців, що розвивають місто в умовах повномасштабної війни.
Скульптура виглядає майже жартівливою: невеличкий буряк із промовистим написом «Мене потри — свій внесок зроби». Але за цією іронією стоїть глибока ідея. На межі ХІХ–ХХ століть саме цукрові магнати були одними з найпотужніших фінансових двигунів розвитку Києва. Вони вкладалися в промисловість, інфраструктуру, лікарні, навчальні заклади. Зокрема, Київський політехнічний інститут був заснований 1898 року за ініціативи й активної участі цукрозаводчиків, які розуміли: без власної технічної школи місто й регіон не матимуть майбутнього. Це був не просто бізнес-жест, а інвестиція в наступні покоління інженерів, винахідників, архітекторів.
«Цукровий бурячок» нагадує про цей зв’язок дуже конкретно: його встановлено саме там, де народжувалась київська технічна освіта нового типу. Студенти проходять повз нього дорогою на лекції й лабораторні, іноді навіть не замислюючись, що їхній університет — прямий нащадок приватних пожертв і амбіційних мрій кінця імперської епохи. Мініскульптура повертає цю історію з тіні, але робить це сучасною мовою, без патосу й бронзової урочистості.
Окрема лінія скульптури — про сучасність. Текст пояснює: «Цукровий бурячок» присвячений не лише історичним меценатам, а й підприємцям, які продовжують розвивати Київ сьогодні, попри війну, обстріли, втрати, економічну нестабільність. У цьому сенсі бурячок стає мостом між двома епохами. Колись меценатство асоціювалося з прізвищами великих власників заводів, земель і банків. Сьогодні його сенс ширший: це малий і середній бізнес, ІТ-компанії, креативні індустрії, локальні бренди, випускники університетів, які повертають місту частину того, що отримали.
Ідея «Мене потри — свій внесок зроби» працює як маленький міський ритуал. Доторкнутися до бронзи — це не «на щастя», як у класичних туристичних легендах, а радше нагадування: твоя участь теж важлива. Не обов’язково бути мільйонером, щоб щось змінити. Можна підтримати благодійність, стипендію студентам, проєкт для своєї вулиці чи двору, культурну ініціативу, волонтерську організацію. Цукровий буряк, до якого торкаються сотні рук, стає буквально відполірованим відбитком цієї думки.
Не менш промовисто виглядає й те, хто саме став меценатом мініскульптури. Це підприємець і випускник КПІ Дмитро Синенко. Така зв’язка показує, як працює довга логіка міської пам’яті: свого часу інститут створили завдяки внескам цукрозаводчиків, а сьогодні його випускники, вже як дорослі бізнесмени, підтримують нові форми культурних жестів, пов’язаних із цією ж самою будівлею. Архітектором бронзового образу став скульптор Юрій Білявський, а ініціаторкою — Юлія Бевзенко, «менеджерка Києва» та авторка «Шукай!». Разом вони втілили пам’ятник, який одночасно розповідає про минуле й працює з теперішнім.
У міському середовищі «Цукровий бурячок» — це анти-традиційний монумент. Він невеликий, його треба шукати, його можна легко пропустити, якщо дивитися тільки собі під ноги. Але саме в цьому й полягає сила проєкту «Шукай!»: щоб зустрітися з пам’яттю, треба зробити над собою зусилля — зупинитися, підняти очі, придивитися, простягнути руку. Коли це відбувається, міська історія перестає бути чимось абстрактним. Вона стає особистою: ти торкаєшся бурячка, а разом із ним — довгої лінії меценатів, які робили Київ.
Цей тип пам’ятників добре відповідає духу часу. У місті, яке живе в умовах війни, постійної загрози й невизначеності, з’являється потреба не лише в траурних меморіалах, а й у знаках, що підтримують відчуття дії, відповідальності, спроможності щось змінювати. «Цукровий бурячок» не говорить про поразки й жертви, він говорить про внесок, розвиток, стійкість. Про те, що навіть у найскладніші часи хтось продовжує будувати університет, відкривати бізнес, допомагати іншим, а місто тримається не тільки на бюджеті, а й на людях, які не відвертаються.
Зрештою, ця мініскульптура формує нову оптику на київські пам’ятники. Вона нагадує, що варто пам’ятати не лише полководців, політиків і геніїв, а й тих, хто створював інституції, де ці генії могли вирости. Цукрозаводчики, які профінансували заснування КПІ, — це люди, завдяки яким тисячі студентів отримали шанс на освіту. Підприємці, які сьогодні підтримують такі проєкти, — їхні спадкоємці в сучасному міському контексті. «Цукровий бурячок» не прославляє жодного з них поіменно. Натомість він пропонує кожному, хто до нього торкається, поставити собі запитання: а що я роблю для свого міста?
У цьому сенсі він одночасно пам’ятник і дзеркало. Пам’ятник — тому, що закарбовує в бронзі традицію меценатства й нагадує про історію заснування важливої київської інституції. Дзеркало — тому, що повертає погляд на нас самих: на наше ставлення до міста, на нашу готовність бути співтворцями його майбутнього, а не просто мешканцями.
