Авторка книги «Про мозаїки Києва» Олена Борисова зізнається, що її шлях у світ монументального мистецтва почався випадково: вона майже не звертала уваги на мозаїки, доки одного дня не опинилася біля Кібернетичного центру. Саме там, побачивши «Тріумф кібернетиків» — яскравий жовто-бірюзовий кристал на фасаді будівлі, вона буквально завмерла. Цей момент став для неї точкою неповернення, адже багато років потому свою книгу вона почала саме з історії про мозаїчні панно авторів цього кристалу.
Мозаїки Києва часто лишаються непоміченими — ми проходимо повз, не вдивляючись у кольорові фрагменти на фасадах інститутів, вокзалів чи житлових будинків. Але достатньо зупинитися бодай раз, щоб відкрити цілий світ. Саме так сталося з авторкою книги про монументальне мистецтво, коли вона випадково опинилася біля Кібернетичного центру і побачила «Тріумф кібернетиків». Жовто-бірюзовий кристал на бетонній стіні, створений Галиною Зубченко та Григорієм Пришедьком, вразив масштабом, точністю і відчуттям того, що художники намагалися закласти у цей символ нового наукового мислення. Ця мить стала відправною точкою багаторічного дослідження київської монументалістики. У 1960-х роках мозаїки переживали період експериментів. Модерністська архітектура з великими гладкими площинами вимагала нового декоративного підходу — площинного мистецтва, що мало підкреслити характер установи та вписати її в урбаністичний контекст. На Інституті раку художники зобразили лікарів, які перемагають ракову клітину радіаційним променем. На Інституті ядерних досліджень — фізиків, що розщеплюють атом. А аеровокзал прикрасив Ікар, символ прагнення людства до польоту. Річковий вокзал розповів про «шлях із варягів у греки», через який рухалися струги з купцями та воїнами. Кожна з цих робіт була не просто оздобленням — а метафорою місця. Коли справа дійшла до Інституту кібернетики, художники намагалися відтворити власне бачення штучного інтелекту. Академік Віктор Глушков, засновник інституту і один із піонерів машинного перекладу та автоматичного розпізнавання символів, особисто затверджував ескізи мозаїк Зубченко та Пришедька. Ймовірно, саме він розповів художникам про ранні форми machine learning, що вплинули на концепцію «Тріумфу кібернетиків».
Українське монументальне мистецтво спиралося на візантійські й давньоруські традиції, школу Михайла Бойчука та декоративні мотиви народної культури. Водночас художники черпали натхнення з мексиканського монументалізму: Василь Овчинников товаришував із Сікейросом і О’Ґіґґінсом, а Пришедько працював разом із учнем Дієго Рівери — Віктором Арнаутовим. Цей синтез традицій і новаторства заклав основу унікального київського стилю. Попри державне замовлення та суворі рамки соцреалізму, художники знаходили способи протягнути власні сенси — так звану «контрабанду змістів». Показовий приклад — триптих «Ой, співаночки мої…» Ади Рибачук та Володимира Мельніченка в КПДЮ. Жовто-блакитне панно «Золоте колосся» могло б одразу викликати питання у радянських функціонерів, але завдяки хитрощам ескізи затверджували вже під час фіктивної «кінозйомки». У холі КПДЮ художники створили панно «Діти світу», додавши індіанця та дівчинку з півночі — замість стандартних піонерів у червоних краватках, що викликало обурення комісії, але робота все ж була прийнята.
Інша легендарна історія прихована у станції метро «Золоті ворота», де у 1989 році на фризі будівельники виклали майже непомітне гасло «Слава Україні». Світло-червона смальта на темному тлі стала прихованим жестом свободи в останні роки СРСР. Цей факт довго лишався непоміченим, доки дослідник метро Олег Тоцький не знайшов напис і не оприлюднив його.
Багато мозаїк Києва — це результат творчих союзів, часом подружніх. Дуети Зубченко і Пришедька, Рибачук і Мельніченка, Горської і Зарецького створили цілі епохи. Мозаїки Алли Горської вирізнялися особливою декоративністю й емоційністю. Вона працювала з кожним камінчиком, ретельно підбираючи відтінки, що створювало унікальний ефект живого мерехтіння. Одним із яскравих прикладів синтезу архітектури та монументального мистецтва став Київський центральний автовокзал. Замовлена невелика мозаїка у кафе перетворилася на повну концепцію оформлення всього простору. Художники працювали в холоді, спали по кілька годин, але встигли завершити роботу — і попри виснаження отримали чергову хвилю звинувачень у «формалізмі» та «абстракціонізмі».
Під час досліджень мозаїк траплялися справжні пригоди. Інколи доводилося вигадувати способи потрапити у зачинені приміщення, як-от у київський готель, де панно було розташоване в спортзалі. Частина мозаїк була прихована гіпсокартоном десятиліттями — як «Склодуви» Федора Тетянича, які довго вважалися втраченими. Інші роботи все ще чекають на відкриття: у коледжі Піддубного та на колишньому фасаді «Казки» на Великій Васильківській видніються фрагменти, заховані під пізнішими ремонтами.
Сьогодні київська монументалістика потребує збереження. Одне з найгарніших панно — «Українська пісня» Кириченка та Клейн — розташоване навпроти Оперного театру і перебуває у критичному стані: камінці обсипаються, обличчя дівчини зникло. Доступу до будівлі немає, рішення про реставрацію не ухвалено. Авторка книги разом із колегами готує петицію, сподіваючись привернути увагу до цієї проблеми.
Її дослідження — це не лише каталог мозаїк, а й любовний лист монументальному мистецтву. Історії людей, що створювали ці роботи, відображають складну епоху, коли навіть під тиском цензури художники знаходили спосіб говорити зі своїм глядачем. Збереження мозаїк нині стає питанням культурної пам’яті — смальта, що пережила десятиліття і політичні режими, продовжує розповідати про нас, нашу історію та нашу свободу.
