Упродовж шести десятиліть Павло Альошин формував архітектурний ландшафт Києва, залишаючи по собі десятки непересічних споруд, що й досі визначають обличчя міста. Народившись 1881 року в родині київського теслі, він зробив стрімку кар’єру — від випускника Інституту цивільних інженерів у Петербурзі до дійсного члена Академії архітектури УРСР, професора та головного архітектора столиці. В епоху великих змін і політичних трансформацій Альошин залишався вірним своєму мистецтву, розвиваючи українську архітектуру на перетині модерну, конструктивізму та неокласики.
Його перші роботи, створені на межі століть, засвідчили яскравий талант і глибоке розуміння естетики європейського зодчества. Він навчався в найкращих архітекторів свого часу — Кітнера, Бенуа, Красовського — та неодноразово їздив до Європи, вивчаючи зразки класичної й сучасної архітектури. Уже в 1910-х роках він створює знакові проєкти для Києва: прибуткові будинки, маєток Ковалевського, Педагогічний музей — один із найяскравіших прикладів українського неокласицизму. Цей музей збудували коштом мецената Семена Могилевцева, який прагнув увіковічити пам’ять про скасування кріпацтва. Відкриття відбулося 1911 року, а проєкт заклав основи суспільної архітектури нового зразка.
У післяреволюційні роки Альошин активно працює над масштабними урбаністичними ідеями — він проєктує курорти, вокзали, трудові школи, театр, урядові комплекси, навіть цілі міста. Один із найамбітніших його проєктів — «Новий Харків» для робітників ХТЗ, розрахований на понад 100 тисяч мешканців, — демонстрував пошук нової соціалістичної архітектури. У 1930-х роках Альошин бере участь у десятках архітектурних конкурсів, його учнями стають такі видатні зодчі, як Володимир Заболотний і Йосип Каракіс. Водночас він керує реконструкцією готелів і урядових будівель у Києві, а після Другої світової війни — відновленням зруйнованих пам’яток: Університету імені Шевченка, Маріїнського палацу, Хрещатика.
Павло Альошин помер 1961 року в Києві. Його поховано на Лук’янівському цвинтарі — поруч із дружиною Ольгою, яку він домігся попри спротив її дворянської родини. Його життя — це хроніка доби: від царських дипломів і меценатських проєктів — до сталінських конкурсів і повоєнного відновлення. Але крізь усе життя архітектора тягнеться одна лінія — безперервна праця заради міста. Київ, який ми знаємо сьогодні, — це і творіння рук Павла Альошина, архітектора, що зумів закарбувати в камені гідність свого часу.