У київському Печерську, серед пагорбів, з яких видно куполи Лаври і крони старого ботанічного саду, жила і працювала жінка, чиє життя було уособленням гідності, тиші, науки і моральної послідовності. Катерина Олегівна Богомолець — представниця славетного медичного роду, нащадок президента Академії наук УРСР Олександра Богомольця, лікарка, вчена, викладачка, мати і бабуся — залишила у науковому і людському сенсі глибокий слід, який неможливо стерти.
Вона не очолювала міністерств і не знімалася в телешоу, але щодня тримала на своїх плечах тягар відповідальності перед наукою, студентами, пацієнтами та власною совістю. Її ім’я стало синонімом витонченого поєднання професійної вимогливості та людської теплоти.
Катерина Олегівна народилася в Києві 2 березня 1939 року, в родині науковців. Її дитинство пройшло поруч із дідівським домом — у середовищі, де повага до знань, чесності та служіння суспільству була не декларацією, а стилем життя. В ранні повоєнні роки вона вже була частиною тієї непомітної, але важливої тканини міста — з його парками, алеями, студентськими гуртожитками і клініками. Як розповідає її чоловік, професор Вадим Березовський, маленька Катя щоранку проводжала свого діда до академії і дарувала йому зелений листочок, який той зберігав із вдячністю. Цей образ листочка, що символізує зв’язок поколінь, ніби уособлює її долю — скромну, але живу, значущу і наповнену змістом.
У 1962 році Катерина Богомолець закінчила Київський медичний інститут ім. О. О. Богомольця, в якому залишиться до останніх років життя — спершу студенткою, згодом — викладачкою, професоркою, однією з живих легенд кафедри патологічної анатомії. Ще під час навчання працювала санітаркою на швидкій, де не раз бачила людський біль зблизька. Саме цей досвід, як вона згодом казала, сформував у ній відчуття безумовної відповідальності.
Починала лікарем-анестезіологом у клініці Миколи Амосова — титанічного діяча радянської медицини. Але робота в операційній із багатогодинними наркозами, особливо для жінки, що планує материнство, виявилася надмірно ризикованою. І тоді вона обрала інший шлях — науковий. Аспірантура в Інституті ендокринології, захист кандидатської дисертації (присвяченої будові щитоподібної залози), а згодом — десятиліття викладацької і наукової праці в стінах рідного вишу.
З 1973 року вона працювала на кафедрі патологічної анатомії: асистенткою, доценткою, професоркою. Викладала курс, який інші вважали складним і часто сухим, так, що його починали любити навіть ті студенти, які ніколи не планували стати патологоанатомами. Її пояснення були ясними, приклади — яскравими, а ставлення до учнів — вимогливим, але справедливим. Вона не зважала на прізвища, посади чи прохання “звернути увагу” на особливих студентів. В аудиторії всі були рівними. Саме ця принциповість — зразкова для будь-якого викладача.
Її лекції слухали і практикуючі лікарі — на щорічних курсах підвищення кваліфікації дитячих патологоанатомів. І навіть ті, хто вже мав багаторічний досвід, визнавали: Катерина Олегівна вміє подати матеріал так, що хочеться слухати ще і ще. Нею захоплювались — не через гучні титули, а через точність думки, академічну культуру, інтелектуальну скромність.
Попри інтенсивну роботу, вона залишалася людиною, яка жила Києвом, відчувала його серце. В середині 2000-х саме вона стала ініціаторкою збереження Богомольцівського саду — невеликої зеленої ділянки в Печерську, що перебувала під загрозою забудови. В її особі Київ мав не лише вчену, а й активну громадянку, яка розуміла, що спадщина — це не лише книги і праці, а й простір, в якому живуть наступні покоління.
У 2008 році, вже в пенсійному віці, вона стала однією з перших, хто підтримав ідею меморіалу Невідомому лікареві — символічної данини медикам, які віддали життя під час епідемій та катастроф. Її глибоке розуміння сутності професії змушувало шукати не лише істини в мікроскопі, а й сенс у служінні.
В останні роки вона продовжувала працювати — писала методички, редагувала підручники, консультувала молодих лікарів. Понад усе цінувала виховання своїх чотирьох онуків — Андрія, Катерини, Анни та Софії. Діти її доньки Ольги Богомолець — громадської діячки, лікарки, депутатки — стали для неї не менш важливою справою, ніж кафедра.
Катерина Богомолець померла 20 лютого 2013 року від онкологічного захворювання. Похована на Байковому кладовищі поруч із чоловіком, відомим фізіологом Вадимом Березовським. Її могила — це не просто місце пам’яті, а знак того, як скромне, цілісне, людяне життя може стати взірцем не тільки для лікарів, а й для кожного з нас.
Її біографія — це більше, ніж сукупність посад і дат. Це історія про те, як жити, не порушуючи внутрішнього етичного компасу. Як бути вірною своєму корінню, але водночас служити теперішньому. Як у світі, де гучність часто переважає зміст, залишитися світлом — мовчазним, але стійким.