Максим Рильський — постать, в якій переплелися шляхетне коріння, український дух і болісні компроміси епохи. Народжений у родині польського шляхтича Тадея Рильського та селянки Меланії Чуприни, він зростав у атмосфері любові до української культури, освіти й мови. Вже з дитинства Максим виявив хист до поезії та музики, що сформувало його багатогранну творчу натуру. Втративши батька у сім років, він переїхав до Києва, де навчався, писав вірші, грав на роялі, захоплювався декадентською естетикою і зростав у середовищі майбутніх класиків української літератури. У буремні роки революцій та становлення радянської влади Рильський, як і інші неокласики, обрав шлях дистанційної естетики замість прямої участі в політичній боротьбі, що не врятувало його від арешту в 1931 році. У Лук’янівській тюрмі він провів п’ять місяців і вийшов звідти зламленим, але не знищеним.
Його поетичне слово трансформувалося відповідно до нових вимог часу: з романтика і музичного неокласика він поступово став радянським “співцем епохи”, автором “Пісні про Сталіна” та віршів про партію і труд. Та хоч би як пристосовувався до умов виживання, у творчості Рильського залишалося місце для глибоких особистих тем, музичних алюзій, філософської тиші. Особливо яскраво це проявляється в збірках “Троянди й виноград” і “Голосіївська осінь”, написаних вже після війни в новому домі у Голосієві, збудованому на гонорар за лібрето до опери “Щорс”. Він був закоханим у Київ — місто, якому присвятив чимало щемливих рядків. Проте життя поета, наповнене регаліями, орденами та преміями, було позначене гірким досвідом доносів, цькувань і страху, а втечу від цього він знаходив у музиці, полюванні, вині й дружбі з такими ж втомленими митцями, як Остап Вишня.
Останні роки життя Рильського були тихими, хоча не позбавленими душевних збурень: “Остання весна” — ліричний цикл, присвячений пізньому коханню — засвідчив, що поет до кінця залишився людиною серця. Помер Рильський 1964 року, залишивши по собі не лише вірші й переклади з 13 мов, а й складний приклад того, як поет виживає в умовах диктатури, не втрачаючи остаточно себе. Його київські адреси — Бульонська, “Роліт”, Голосіїв — стали частиною культурної мапи міста, а пам’ять про нього живе у віршах, музеї та назві вулиці.
"Прекрасний Києве на предковічних горах!
Многострадальному хвала тобі, хвала!
Хай на просторищах, де смерть, як ніч, пройшла,
Воскресне день життя і весен неозорих!
За очі змучені дітей смертельно хворих,
За кров, що річкою гарячою текла,
За сквернені скарби, за чорні всі діла
Хай вороги твої розсиплються на порох!
Покари повної настав жаданий час!
Не пощербився меч, і світоч не погас,
Вершить свій правий суд свята людська скорбота!
Синам, що віддають життя за отчий дім,
Що волю принесли крізь непроглядний дим,
Наш Київ Золоті розкрилює ворота."