Олександр Данилович Бакуменко — український письменник, журналіст, літературознавець і краєзнавець, чия діяльність залишила глибокий слід в історії української культури. Його життя і творчість нерозривно пов’язані з Києвом — містом, яке стало не лише географічним осередком його діяльності, а й невичерпним джерелом натхнення. Народився він 1944 року в селі Бобриця на Київщині, але саме Київ став місцем, де формувався як інтелектуал і де пройшов основний етап його літературного й наукового шляху.
Бакуменко здобув вищу освіту в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, де навчався на філологічному факультеті. Ще в студентські роки виявив надзвичайну допитливість і жагу до глибокого розуміння української літератури, зокрема її взаємозв’язків із історичними подіями та культурним середовищем. Уже тоді він почав писати статті, огляди та рецензії, деякі з яких публікувалися в столичних виданнях, що відзначали його ерудицію та стильову витонченість.
Упродовж багатьох років Бакуменко працював у провідних київських газетах і журналах — таких як «Літературна Україна», «Київ», «Дніпро». Його журналістська діяльність вирізнялася високим рівнем аналітики, любов’ю до мови та здатністю влучно передавати дух часу. Він активно висвітлював питання літературного процесу, культурного життя столиці, а також історичні розвідки, пов’язані з київськими місцевостями та постатями. Особливу увагу приділяв маловідомим чи призабутим сторінкам київської історії, зокрема київським літераторам ХХ століття, які стали жертвами репресій або були витіснені з публічного простору.
Значна частина творчості Бакуменка присвячена літературознавчим студіям. Він досліджував творчість таких класиків, як Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Леся Українка, Валер’ян Підмогильний. Проте особливу увагу звертав на письменників, чиї долі були тісно переплетені з Києвом: Григорія Косинку, Гео Шкурупія, Євгена Плужника, Михайля Семенка. У цих дослідженнях Бакуменко не лише реконструював біографії та аналізував творчість, але й намагався показати Київ як живий культурний організм, у якому формувалися й діяли ці особистості.
Окрім фахових літературознавчих праць, Бакуменко створював і художню прозу. Його повісті та оповідання часто містили київський колорит — вулиці старого Подолу, пагорби над Дніпром, будинки з легендами на Лук’янівці. Він писав із теплотою і знанням міського середовища, вміючи поєднувати художній вимисел з достовірністю. Саме в цих текстах найкраще виявилася його здатність бачити місто як простір пам’яті — не лише фізичний, а й ментальний.
Як краєзнавець, Олександр Бакуменко був справжнім ентузіастом. Він не просто досліджував старі документи й архіви — він жив історією Києва. Часто виступав у київських бібліотеках, музеях, школах із лекціями про історію міста, про життя і творчість письменників, пов’язаних із Києвом. Його знання були не енциклопедичними, а «прожитими» — він умів розповідати так, що навіть буденні факти ставали частиною великої історії. Він був ініціатором багатьох публікацій про Київ у часописах і альманахах, а також одним із творців серії краєзнавчих нарисів, присвячених культурній мапі столиці.
Окремої згадки заслуговує внесок Бакуменка в популяризацію київських письменницьких некрополів. Його статті про Лук’янівське кладовище, Байкову гору, про забуті могили українських літераторів мали не лише довідкове, а й емоційно-просвітницьке значення. Він уважав, що пам’ять про літераторів мусить бути частиною громадського ландшафту, і докладав зусиль до того, щоб імена письменників не губилися в тіні часу.
Його друзі й колеги згадують Бакуменка як людину надзвичайно чуйної душі, доброзичливого наставника для молодших колег і вдумливого співрозмовника. Він брав участь у численних культурних заходах Києва — літературних вечорах, презентаціях, круглих столах. Його голос лунко звучав у дискусіях про долю української культури, роль міста у формуванні ідентичності, про потребу збереження пам’яті в часи змін.
Навіть у часи загального спаду інтересу до літературознавства та краєзнавства, Бакуменко залишався вірним своєму покликанню. Він вірив, що слово має силу відроджувати, а минуле — промовляти до сучасного через документи, тексти, вулиці, постаті. І саме цю віру втілював у своїх працях.
Помер Олександр Данилович Бакуменко 2023 року, залишивши по собі багатий спадок — книги, статті, архіви, спогади. Його ім’я стало частиною київської інтелектуальної мапи — не лише завдяки тому, що він писав про Київ, а й тому, що жив і мислив крізь нього. Сьогодні його праці продовжують читати науковці, журналісти, письменники, а кияни й досі знаходять у його текстах часточку того міста, яким воно було, є і має бути — живим, глибоким, нескінченним у своїй історії.