Петро Вескляров, знаний мільйонам українців як «Дід Панас», був не лише харизматичним казкарем із телеекранів, а й постаттю, в якій поєдналися трагізм ХХ століття, глибинна українськість та рідкісна сценічна харизма. Народжений 1911 року в єврейській родині на Черкащині, він пройшов шлях від сина муляра в комуні «Вулик і Бджола» до визнаного актора, якого пам’ятають не за гучні ролі, а за душевне «Добрий вечір вам, малятка». Дитинство Весклярова позначене трудовою дисципліною й тісною громадою, а юність — драмгуртками і театральними пошуками. Попри лихоліття війни, полон, утрату сім’ї та зміну імені, він зберіг у собі гідність і бажання служити людям мистецтвом.
Усе подальше життя Весклярова було тісно пов’язане з Києвом, куди він приїхав після зйомок фільму «Олекса Довбуш» і де закріпився як штатний актор Кіностудії імені Довженка. Його кар’єра в кіно охоплювала близько п’ятдесяти стрічок, проте справжню народну любов йому принесла участь у програмі «На добраніч, діти!». Починаючи з 1962 року, протягом сімнадцяти років він щоп’ятниці засідав у вишиванці перед камерою, аби розповідати дітям казки, які сам же вигадував і переказував напам’ять. Його образ — зворушливий, домашній, щирий — був більше ніж телевізійною роллю, це була місія. Попри символічну оплату й скромні житлові умови, Вескляров ніколи не полишав служіння маленьким глядачам, а телестудію буквально засипали листами подяки.
Завдяки своїй щирості, національній самосвідомості та професіоналізму, він став не лише кумиром дітей, а й носієм глибоко української ідентичності. Вишиванка, українська мова, сценічні сценарії без штучності – усе це часто викликало невдоволення партійного керівництва, але народна любов раз за разом повертала «Діда Панаса» в ефір. І хоча завершення його телешляху було болючим і несправедливим, образ Весклярова залишився живим у пам’яті цілого покоління. Він помер у 1994 році в Києві, де й похований, а його телеказки — як голос з минулого — досі живуть у колекціях, архівах і серцях.