Валерія Ігорівна Бурлакова (позивний «Лера») — яскравий приклад сучасної українки, яка поєднала в собі одразу кілька ролей: журналістки, письменниці, волонтерки та військової. Її ім’я міцно пов’язане з Києвом — містом, де вона народилася, з якого вирушила на Революцію гідності, а потім добровільно пішла на фронт, захищати країну у війні проти російської агресії.
Валерія народилася у Києві. Місто стало її першою школою життя і головним середовищем, де формувався світогляд. Атмосфера столиці, з її поєднанням європейської культури, українських традицій і пострадянських протиріч, допомогла виробити критичне мислення та відчуття справедливості, яке згодом визначило її життєвий вибір.
Ще до війни Бурлакова почала працювати журналісткою. Вона писала для таких видань, як «Український тиждень» та «Цензор.нет». Її тексти відзначалися глибоким аналізом, увагою до деталей та гострим відчуттям правди. У журналістиці Валерія шукала відповіді на складні питання, торкалася тем, які не завжди були зручними для суспільства чи влади. У цей період вона виробила власний стиль — прямий, чесний, емоційно насичений. Але вже незабаром життя підготувало для неї виклик, що вивів її за межі цивільної професії.
Поворотним моментом стала Революція гідності, учасницею якої вона була. У 2014 році, після початку російської агресії, Валерія добровільно вступила до добровольчого батальйону «Карпатська Січ», де воювала пліч-о-пліч із відомим оперним співаком і бійцем Василем Сліпаком. Згодом вона продовжила службу у складі 93-ї окремої механізованої бригади, 54-ї окремої механізованої бригади (як командир мінометного розрахунку), а також у 46-му окремому батальйоні спеціального призначення «Донбас». Бурлакова пройшла найзапекліші бої — за селище Піски, шахту «Бутівка», на Світлодарській дузі, а також у районі Дебальцевого. Вона знала фронтове життя не з чуток, адже була серед тих, хто на власному досвіді відчув, що таке війна. За проявлену мужність та вірність присязі Валерія отримала медаль «За військову службу Україні» (2016), а вже у січні 2017 року була нагороджена званням молодшого сержанта запасу.
Досвід війни вилився у творчість. У 2016 році побачила світ її книга «Життя P. S.». Це не просто художній твір, а документальна і водночас глибоко особиста розповідь про людей війни, їхні долі, біль і мрії. Книжка була перекладена французькою мовою, що дало змогу донести українську правду до ширшої європейської аудиторії. У 2020 році на сцені Львівського театру ім. Марії Заньковецької за цією книгою поставили виставу, яка стала мистецьким осмисленням війни та людських втрат. Також Валерія стала однією з героїнь документальних фільмів «Вона та війна» (2017) та «Моя війна» (2020), які фіксують жіночий погляд на війну та руйнують стереотипи про участь жінок у бойових діях.
У 2022—2024 роках Бурлакова працювала у США як Democracy Fellow у Центрі аналізу європейської політики (CEPA). Там вона займалася темами демократії, прав людини та безпеки України у глобальному контексті. У 2024 році Валерія повернулася до Києва, де стала комунікаційницею українського офісу Amnesty International. Вона координує міжнародну кампанію Apart Together, яка спрямована на захист прав українських військовополонених — однієї з найбільш болючих тем сучасної війни.
Окрім державної нагороди, Валерія отримала і громадське визнання. У 2021 році вона стала лавреаткою Women in Arts — престижної премії, якою відзначають жінок, що впливають на розвиток культури та суспільства. Її приклад доводить: українські жінки здатні бути водночас воїнами, творчинями й громадськими лідерками.
Столиця завжди була для Валерії не лише місцем народження, а й джерелом сили. Тут вона починала свій шлях журналістки, виходила на Майдан під час Революції гідності, сюди поверталася після фронту. Київ для неї — символ свободи, боротьби та незламності. Валерія Бурлакова — символ нової України: журналістка, воїн, письменниця й правозахисниця, чий шлях почався у Києві і став прикладом мужності та сили.