Меморіальний будинок-музей Григорія Світлицького — колись перший у Києві будинок-музей, сьогодні перетворився на привид серед елітної забудови Воздвиженки. Заснований 1958 року в історичній садибі на Дегтярній, 30, музей зберігав унікальну атмосферу життя і творчості одного з найвизначніших українських художників ХХ століття. Тут, у майстерні з видом на Замкову гору, Світлицький створював свої найпоетичніші полотна — переважно нічні пейзажі, що наближалися до містичного реалізму. Його ім’я знали в Петербурзі, Європі та США, він був учнем Рєпіна і Куїнджі, реставрував Ісаакіївський собор, а після повернення до Києва у 1919 році став першим народним художником УРСР.
Саме в цьому будинку Григорій Петрович провів останні десятиліття життя, переживши втрати і революції, але не зрадивши мистецтву. Експозицію музею формували 544 унікальні експонати: полотна, архівні фото, особисті речі, старовинні меблі. Перед садибою у 1972 році встановили бронзовий бюст художника, а на фасаді розмістили меморіальну дошку. Проте з 1992 року музей закрили «на реконструкцію», яка так і не розпочалася. В умовах бездіяльності влади будівля занепала, а в 2008 році — після підозрілої пожежі — остаточно втратила дах і експозиційне обличчя. Після цього зникли бюст, барельєф, таблички, а сама садиба стала прихистком для безхатченків і собак.
Зведення ЖК «Воздвиженка» на місці старого київського урочища Гончарі-Кожум’яки остаточно поховало надії на порятунок музею. Попри обіцянки чиновників, пам’ятку історії не включили до програми реконструкції. Більше того, у 2013 році стало відомо, що будинок вже не належить ані місту, ані Музею історії Києва, а зареєстрований за приватними особами. Спроби родини Світлицького відродити музей, зокрема через петицію 2015 року, залишилися безрезультатними. У 2019-му музейна садиба була вже практично зруйнована, на її місці виросли новобудови, а серед уламків ще зберігалися ліпнини й спогади про колишню велич.
Садиба Світлицького — це не просто втрачена будівля, а символ зниклої культурної пам’яті Києва. Вона досі згадується у туристичних путівниках як чинний музей, хоча насправді перетворилася на примару серед забудови, що поглинула історію. Вулиця, названа на честь художника, залишається — але без музею і пам’яті її сенс розчиняється. Ця історія — ще одне нагадування про те, що духовна спадщина не завжди витримує випробування нерухомістю.
