У самому серці Києва, на Володимирському проїзді між Софійською та Михайлівською площами, сховався незвичайний артоб’єкт — бронзова скульптура загадкового лева або ж пса, відомого як Водолій. Її легко пройти повз, сприйнявши за ще одну естетичну прикрасу міського середовища. Однак ця скульптура зберігає в собі набагато більше, ніж здається на перший погляд — її оточує міфологічний туман, що тягнеться до глибини слов’янських вірувань та ритуалів. Вона викликає суперечки між істориками, езотериками та киянами, які намагаються розгадати її справжнє походження.
За першою версією, загадкова істота — не що інше, як збільшена копія стародавньої посудини-водолія, знайденої на території сучасного Переяслава. Такі судини, як правило, створювали у формі птахів чи звірів і встановлювали поблизу храмів. Їх використовували у ритуальних обрядах, пов’язаних із водою — символом очищення, оновлення та духовного переходу. Отже, цілком імовірно, що скульптура є алюзією на давній сакральний символізм, відтвореним у сучасному мистецтві, яке зберігає відлуння дохристиянських практик.
Інша, не менш захоплива версія, відносить нас до давньослов’янського пантеону. Деякі дослідники припускають, що це зображення не водолія, а самого Симаргла — одного з найзагадковіших богів дохристиянської Русі. Відомо, що у 980 році князь Володимир встановив у Києві ідолів семи (за іншими даними — восьми) головних божеств. Серед них був і Симаргл — дух-охоронець між світом живих і потойбіччям, символ вогню, ночі та трансформації. У давніх текстах він часто постає у формі крилатого собаки або лева. І хоча київська скульптура не має крил, її тілобудова і поза справді нагадують собаку, готову до стрибка або захисту сакрального простору.
Цікаво, що в іранській і слов’янській традиціях Симаргл також пов’язаний із родючістю, вогнем і космічним порядком. Як крилата істота, він міг долати простір між світами — небом і землею, життям і смертю. Таким чином, навіть без крил, статуя, можливо, втілює його присутність у Києві — вартового між двома духовними центрами міста: Софійським і Михайлівським соборами.
Невідомо, чи задумував автор скульптури конкретний символізм, чи це лише натяк на минуле, але цей невеликий об’єкт додає Києву ще одного виміру — метафізичного. Час від часу поруч із скульптурою можна побачити людей, які торкаються її або фотографуються із серйозним виразом обличчя. Начебто інтуїтивно відчуваючи: це місце — більше, ніж просто лавочка в сквері. Тут можна відчути, як тонко переплітаються нитки язичницьких вірувань, християнських святинь і урбаністичної спадщини сучасного Києва.