У самому серці Києва, на Великій Васильківській вулиці, серед нескінченного потоку містян і туристів, височіє будівля, що зберігає у своїх стінах не лише звук арій і оплесків, а й тіні минулого. Київський національний академічний театр оперети — не просто культурна установа. Це живий організм із власною душею, а можливо, й кількома привидами, що не полишили сцени навіть після останнього поклону.
Все почалося з Троїцького народного дому — проєкту, створеного не для еліти, а для народу. Побудований у 1902 році на благодійні пожертви, дім мав стати осередком просвітництва. Та навіть тоді в стінах майбутнього театру вже ходили чутки про щось надприродне. Мовляв, під час закладки фундаменту були знайдені залишки старовинного кладовища, і духи тих, кого потривожили, досі блукають коридорами. Хтось навіть чув, як уночі по пустих кулуарах прямує жіночий спів, не схожий на жоден твір із репертуару театру.
Уже в перші роки існування Троїцький дім став місцем виступів геніїв української сцени. Та, як це часто буває у старих театрах, успіх не затьмарив випадки трагедій. У 1911 році молода співачка, яка тільки-но отримала роль у виставі, зникла прямо перед прем’єрою. Кажуть, вона востаннє стояла за кулісами і ніби розмовляла з кимось у дзеркалі. Її тіло не знайшли, а дзеркало у тій гримерці згодом винесли — кожен, хто дивився в нього надто довго, відчував нестерпний холод і чуття, ніби хтось стоїть за спиною.
Під час революційних подій 1905—1907 років будівля стала прихистком для таємних зборів та підпільників. Стіни увібрали крики, надії та страх. Старожили театру кажуть: якщо пройти залою вночі, можна почути шепіт на заборонених мовах, що наче линуть із тріщин у стінах. Ці голоси не завжди доброзичливі — одна з костюмерок у 1970-х втратила свідомість, коли вночі почула, як хтось тихо співає «Варшав’янку», а всі актори на той час давно пішли додому.
Відлуння Другої світової війни теж залишило слід. Театр евакуювали до Казахстану, але повернувшись у 1944 році, трупа виявила приміщення зміненим. Підвал, що до війни використовувався для декорацій, було замуровано. Ходять легенди, що там, під час окупації, ховали людей — можливо, навіть відомих артистів, які зникли безвісти. Кілька років тому, під час реконструкції 2021 року, робітники випадково натрапили на підземний хід, що вів у бік Володимирського ринку. Його знову замурували — начебто з міркувань безпеки. Але кажуть, після того випадку в театрі почали частіше гаснути вогні під час репетицій, а декорації — самі собою падати.
Окрема історія пов’язана з так званим «рядом сплячих». У центрі глядацької зали, на третьому ряду зліва, є три крісла, в яких глядачі часто засинають під час вистав — навіть якщо мюзикл жвавий і гучний. Вони прокидаються з відчуттям, ніби хтось нашіптував їм текст п’єси іншим голосом, не акторським, а глибоким і монотонним. Одного разу актор зірвав репліку і закричав у мікрофон: «Замовкни!» — хоча на сцені був сам.
Попри це все, театр не втрачає своєї магії. А можливо, саме вона й приваблює щовечора нових і нових глядачів. Музика ллється сценою, ніби заклинаючи — не тільки живих. Старі актори кажуть: якщо роль справді важлива, духи колишніх артистів допомагають — у залі раптом зникає сторонній шум, і звук голосу ніби піднімається вище, ніж дозволяє техніка. Інші ж вважають: ті, хто колись вийшов на цю сцену, просто не хочуть іти.
Сьогодні Київська оперета — це театр, де класика співіснує з експериментом, а сучасність — із минулим, яке не завжди хоче лишатися в історії. І хоча офіційні афіші нічого не кажуть про тіні за кулісами, кожен, хто заходить до цієї будівлі, інтуїтивно відчуває — тут є щось більше, ніж просто мистецтво. Тут — магія. Тут — загадка. І, можливо, тут досі лунає останній акорд того, хто ніколи не залишив сцену.
