Ім’я Володимира (Голозубова) Голозубіва — одне з тих, що не завжди на обкладинці, але майже завжди — в пам’яті. Книжковий графік і художник-ілюстратор, народжений 27 вересня 1925 року в Києві, він увійшов у життя кількох поколінь українців через малюнки, які з дитинства здавалися живими, рухливими й теплими. У його світі двоє півників молотять горох із завзяттям справжніх хліборобів, сорока-білобока не просто «кашею пригощає» — вона викладає етику праці, а маленьке козенятко на скрипочці грає, задаючи ритм веселій і злагодженій громаді лісових ремісників. Столиця стала для митця водночас стартом, школою і домом: тут минуло його дитинство, тут він формувався в професії, тут здобував перші відзнаки й тут, у листопаді 2000 року, завершився його земний шлях; похований він на Північному цвинтарі Києва. І якщо коротко визначити головний зміст його спадщини, то це — київська школа теплого оптимізму, що навчає доброчесної праці через красу.
Біографія Голозубова нагадує концентровану історію ХХ століття з її драмами, зламами й відродженнями. У Києві він навчався в художній школі, рано виявивши схильність до графіки й декоративних мотивів. Друга світова війна обірвала його юність: ще підлітком він пішов на фронт, став «сином полку» і дійшов до Берліна. Цей досвід — суворий і ранній — навчив бачити цінність простих речей: хліба, праці, дому, міцних людських взаємин. Після Перемоги Голозубов повертається до Києва, щоб працювати не мечем, а олівцем: вступає до Київського художнього інституту на графічний факультет і в 1958 році закінчує майстерню книжкової графіки. Водночас він уже має за плечима фундаментальну шкільну освіту — Київську художню школу імені Тараса Шевченка (1950), де виробив дисципліну лінії, смаку й ритму композиції, які згодом стали його підписом.
Своє творче життя Володимир пов’язав насамперед із дитячою книгою і — що для української культури символічно — з видавництвом «Веселка». Саме там прийшли перші великі радості і гучні успіхи. «Веселчина» естетика, зорієнтована на глибинний фольклорний ґрунт і теплий, «домашній» тон, виявилася ідеальним середовищем для майстра, який уміє говорити з дітьми чесно і просто, не спрощуючи сенсів. Голозубов умів зробити так, що кожна сторінка дихає: птахи і звірята живуть у біленьких хатках із призьбами, молотять зерно, печуть хліб, майструють і будують; і це не чарівний трюк, а поетика праці, де казка природно зростається з побутом. Цей світ невідривний від українського міського й сільського ландшафту — від київських двориків із вишнями до полтавських печей, від гончарних макітер до розписаних тарілок. Кольори — ніби з вишивки: лагідні й урочисті водночас, з ясними червоними, теплими жовтими, «глиняними» коричневими і чистими зеленими; лінія — впевнена, ритмічна, охайна, у якій великі форми поєднано з дрібним орнаментальним рухом. В його композиціях завжди відчутний невидимий метроном: сценки мають внутрішню дію, «кадруються» так, що сторінка читається як мікромультфільм.
Уже перші видання засвідчили головну ідейну інтонацію майстра: повага до праці як до джерела радості й гідності. Логіка «Хто не працює — той не їсть», озвучена і проілюстрована ним у «Сороці-білобоці», не зводиться до моралізаторства; це аксіома світу, в якому навіть маленьке козенятко має справу, а втома — чесна і світла. Усе це формувало, без перебільшення, етичний горизонт маленького читача. Відтак Голозубов був не лише художником-оповідачем, а й художником-вихователем, який без вказівного пальця прищеплював добру звичку творити, допомагати, працювати гуртом.
Тематика його книжок широка: він ілюстрував класику української літератури, сучасників — Платона Воронька, Михайла Стельмаха, Наталю Забілу, а також твори інших народів. Але особливо — український фольклор: пісеньки, казки, загадки, прислів’я. Серед найупізнаваніших книжок — «Два півники» (1970), «Сорока-білобока» (1970), «Рукавичка» (1975, перевидання 1997 в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і 2004 — «Два півника» там само), «Лисичка і журавель» (1977), «Загадки» (1978), «За горою золотою» (1978), «Печу, печу хлібчик» (1982), «Чарівна скринька» (1983), «Подоляночка» (1988). Ще раніше світ побачили «Ярти-гулок: туркменська казка» (1966), «Сніжинки» (1968 і 1970), «Ведмідь-музикант» (1968), «Я тебе, вовчику, не боюся!» (1971), «Про двох цапків» (1973), «Стояла собі хатка» (1974), «Хоробре козеня» (1977). Цей корпус — цілісний, послідовний і органічний: кожна нова книжка додає цеглинку до великого будиночка Голозубової країни, де ремесла — чесні, їжа — пахуча, музика — щира, а труд — спільний.
Визнання прийшло до майстра рано, але не випадково. 1971 року він отримав одну з найпрестижніших відзнак у сфері дитячої ілюстрації — «Золоте яблуко» Міжнародної бієнале в Братиславі (BIB) за книжку «Два півники», що закріпило його ім’я в міжнародному контексті. У 1977-му — бронзову медаль міжнародного конкурсу «Мистецтво книги» в Лейпцигу за те саме видання. Значно пізніше, у 1997 році, — перша премія на Всеукраїнському конкурсі «Художник і друкарство». Ці нагороди — вершечки айсберга багаторічної праці, що включала участь і перемоги в численних республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках. Глядачі впізнавали його без підпису, бо його сторінки неможливо було сплутати: у них — пластика народної кераміки, логіка вишивального орнаменту й режисура руху.
Голозубов працював скрупульозно й невтомно. Колеги згадували його як аскета в побуті й фаната книжкової ілюстрації, людину делікатну, доброзичливу, завжди зосереджену на процесі. Він захоплювався йогою — не як модою, а як дисципліною тіла і духу, що допомагає тримати руку твердо, а голову — світлою. Наприкінці життя митець співпрацював із «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ», долучившись до відродження культури якісної дитячої книги незалежної України. Це було символічне коло: від «Веселки», що формувала радянську й пострадянську дитячу книжку, — до видавництва, яке задало нові стандарти після 1991 року. В обох випадках Голозубов виступав гарантом якості: його стиль органічно вписувався в найкращі традиції, водночас залишаючись сучасним.
Якщо спробувати пояснити секрет «ефекту Голозубова», він у трьох речах. По-перше, у правді матеріалу: дерев’яні хати, гончарні глечики, макітри, жорна, млин — це не декорація, а мова предметів, які живуть і працюють. По-друге, у режисурі: кожен кадр має дію, кожен персонаж — заняття; навіть другорядні фігурки не стоять без діла, а допомагають, майструють, печуть, косять, шиють. По-третє, у світлій іронії: художник уникає солодкавості, додаючи до сценок зернинку гумору — таку, що дитина сміється, а дорослий усміхається очима. Завдяки цьому його книги доросліють разом із читачем: спершу це просто цікаві «картинки», потім — урок спільної праці, далі — культурний код, що пояснює, чому хліб — святий, а злагода — сила.
Київ у цій історії — більше ніж тло. Саме тут Голозубов бачив міське ремесло, майстерні, базари; тут вбирав ритми Подолу й околиць, де ще жили дерев’яні будиночки; тут відчув ціну хлібові й праці в післявоєнні роки; тут входив у цехову культуру художників-графіків, де поважали не гучність, а витриманість лінії. Київський характер його малюнків — у поєднанні міського й народного, інтелігентського тонусу з простотою сюжету, академічної школи — з життєвим гумором. Не випадково його книжки однаково природно читали і в столиці, і в найменших селах: вони об’єднували країну через спільні знаряддя, спільні пісні, спільну ідею праці.
Життєпис митця позначений чіткими віхами. 1950 року він завершує навчання у Київській художній школі ім. Т. Шевченка; 1958 — випускник майстерні книжкової графіки Київського художнього інституту; 1971 — «Золоте яблуко» Братислави; 1977 — бронза Лейпцига; 1997 — перша премія «Художник і друкарство». За цими сухими датами — довгі роки експериментів із кольором і фактурою, пошуків тієї «правильної» лінії, яка дає рух і тепло, сотні ескізів до одного-єдиного радісного розвороту, який дитина перечитуватиме очима ще й ще.
Він належав до тих майстрів, чиї ілюстрації розповідають більше, ніж текст. У «Рукавичці» він розгортає багатолюдний «хатній» всесвіт із чіткою соціологією: кожному — місце, кожному — справа, кожному — тепло. У «Двох півниках» — це виробнича казка, де спів вимірюється добротністю роботи, а перемога — це вчасно змелений горох і запашний хліб. У «Загадках» — діалог із читачем, у якому малюнок натякає, підштовхує, закликає думати. Його техніка — це не тільки гуаш чи темпера, не лише туш чи перо; це цілий набір інтелектуальних прийомів: рима форм, повтор дрібних орнаментів, ритмічні «сходинки» композиції, що ведуть око і створюють ілюзію руху.
Коли наприкінці ХХ століття в українську дитячу книжку прийшла нова епоха — яскрава, поліграфічно якісна, з увагою до дизайну — Голозубов виявився в ній не «класиком минулого», а учасником оновлення. Співпраця з «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ» засвідчила: його образна мова не старіє, бо базується на тому, що не старіє ніколи — добрій праці, теплі дому, повазі до спільноти. У цьому сенсі він — і продовжувач, і засновник традиції: поруч з іменами, що сформували канон української дитячої ілюстрації, його ім’я стоїть упевнено, а його сторінки — живуть у нових перевиданнях.
Володимир Голозубов пішов із життя в Києві, місті, яке він так по-доброму і впізнавано «ілюстрував» через свої казкові світи. Але його малюнки не завершилися з ним: вони на полицях домашніх бібліотек, у шкільних читанках, у дитячих садках; вони передаються між поколіннями разом із формулою: «працюй — і буде хліб», «допомагай — і буде громада», «радій — і буде музика». Завдяки цьому Голозубов — не тільки художник минулого, а й дієвий автор теперішнього, що тихо, без пафосу, продовжує виховувати.
Його творчість — це не просто красиві сторінки. Це спосіб навчити маленьку людину великій відповідальності, а дорослого — пригадати прості істини. Це естетика міри, ясності й радості, народжена в Києві і розповсюджена на всю країну. І якщо пильно придивитися, кожна його «хата з призьбою» — це метафора культивованого дому, де всім вистачає місця, праці й тепла. Такі книжки не старіють, бо в них зашифровано етику, котра потрібна завжди.