Універмаг «Україна» — одна з найупізнаваніших споруд центрального Києва, своєрідний барометр міського побуту від пізньої радянської доби до сьогодні. Його історія починається на місці Євбазу — великого ярмаркового осередку, де в 1960-х постають одразу кілька символів модерного міста: цирк, готель «Либідь» і довжелезний, засклений, майже 130-метровий торговельний корпус із ритмом однакових прольотів і парадним фронтом до площі. Під ним — примхлива гідрологія Либеді: плавуни й насичені водою піски змушують інженерів бурити сотні паль, відкачувати воду насосами, локально переробляти частину вже зведених конструкцій, а за переказами — навіть знизити апетити щодо масштабів сусідньої готельної вежі. Так народжується будівля-«лайнер», що здається легкою завдяки безперервним вітринам і водночас спирається на серйозний підземний «кістяк».
24 грудня 1966 року — офіційний день відкриття. Святкову стрічку перерізають партійні керівники, а перша легенда фіксує натовп, який так рвонув усередину, що скляні двері не витримали напору. У 1970–80-х «Україна» стає і вітриною споживчого раю, і театром повсякденності: живі вітрини з Чебурашкою й Вовком, манекени, що одночасно викликають усмішку і легкий жах, відділи платівок із гігантським макетом вінілового диска, ялинкові прикраси в ряд, розкішні кришталеві люстри, кафетерій і дитяча кімната під наглядом міліціонерок. Ритуали дефіциту — «викинули товар ближче до 20:00», «займали, не знаючи за чим» — формують міські черги як окрему соціальну практику. Рушники, дитячі колготки, фінські та югославські чоботи, джинси Rifle, а іноді — кубики Рубіка, за якими стояли годинами. На задньому фасаді зі сторони Жилянської шумлять технічні «фонтани» — насправді система вентиляції-охолодження торгових холодильників і готельних мереж, але для дітей це — магніт пригод. Із дахів і балконів «Україну» споглядають і коментують епатажні містяни: у народних переказах — Сергій Параджанов, що з іронією перетворює сцени дефіциту на алегорію радянського «добробуту».
Архітектурно універмаг — зразок пізнього радянського модернізму, що намагається бути водночас урочистим і утилітарним. Рівномірна сітка колон, великі вітрини, акцент на горизонталях, глибокі піддашшя при входах, об’єм, що працює як візуальний ґрунт для площі, — він не конкурує з цирком, а балансує композицію вузла. Внутрішня логіка — вільні поверхи для трансформації торгових залів, сервісні ядра, вантажні комунікації, що спершу розраховувались на радянську логістику, але виявилися гнучкими й для пострадянських сценаріїв. Будівля стоїть на понад тисячі паль, витримує різні планувальні «епохи» і щоразу переосмислює фасадні вітрини під нові стандарти мерчандайзингу.
Кінематограф і живопис закарбовують простір як знак часу: у стрічці «Розсмішіть клоуна» (1984) найкращі панорами зняті з даху універмагу; на полотні Володимира Бєляка (1971) «Україна» і «Либідь» — парад двох модерністських мас на фоні вулиці Володарського. У 1991-му парад на площі фіксує перехрестя нової держави й старої міської сцени. У 2003–2004 роках — масштабна реконструкція: тилова прибудова, дев’ятирівневий відкритий паркінг на 300 місць, нові вертикалі комунікацій. Простір ізнову перелаштовується: цілодобова «Велика Кишеня», боулінг, суші-бари, клуби й кінотеатр «Одеса-кіно» роблять «Україну» нічним маршрутом для журналістів, діджеїв і зірок, яких легко зустріти опівночі між касами й ятками. Легендарний епізод — американський музикант Moby блукає супермаркетом під час першого візиту до Києва; інший — вечори пивного «Шульца», чиї барабани розходилися хвилями на весь квартал.
Останні довоєнні й перші воєнні роки приносять повільне вицвітання й водночас вперту життєстійкість. Фонтан при вході мовчить, але залишається маркером, заяложений плюшевий ведмідь за роялем зникає так само тихо, як і стояв, кількість ювелірних вітрин перевищує потреби, з’являються нішеві курйози — «міні-музеї» в торгових осередках. Попри це «Україна» тримає роль безпечної, зрозумілої аркади для щоденних маршрутів — між вокзалом, цирком і новою Галицькою площею, що офіційно змінила назву.
І ось новий сюжет: шопінг-мол і бізнес-центр «Леонардо» стають активами City Capital Group ізраїльського підприємця Офера Керзнера (орієнтовна вартість пакету — 70–100 млн доларів). Для архітектурної пам’яті пізнього модернізму це шанс на змістовну реставрацію й програмну реінкарнацію. Виклик — зчитати ДНК місця: рух людей між площами, синхронізація з цирком, підземна складна гідрологія, логістика транспорту, а також — колективна пам’ять про дефіцити, черги, «живі» вітрини й пізні походи в супермаркет. Потенціал — зробити з «України» не лише торгівельний об’єкт, а міський пасаж: з публічними інтер’єрами, які працюють 24/7, з новими атріумами, де є світло, зелень і місця для сидіння; з галереями на перших рівнях, крафтовою гастрономією й дитячими зонами, які не «теснять» у кутку. У технічному сенсі — це про сучасні фасадні системи з повагою до модульного ритму, термомодернізацію без втрати прозорості, акустичне й інсоляційне налаштування, енергоефективні інженерії та ретельну роботу з мікрокліматом над плавунами Либеді.
Галицька площа змінилася — з новими потоками, велосипедною мобільністю, очікуванням безпечних укриттів і чітких евакуаційних маршрутів. «Україна» може стати каталізатором міського апгрейду вузла: інклюзивні входи з усіх фасадів, теплi переходи від громадського транспорту, грамотне паркування як сервіс, а не домінанта, вечірнє світло, яке не засліплює й не перетворює площу на рекламний екран. І — уважна реновація інтер’єрних «дрібниць», що творять атмосферу: тактильні матеріали, місця, де можна просто посидіти без покупки, власні культурні події від маркетів вінілових платівок до показів міської фотографії 1970–90-х. Тут логічно повернути історію — виставкою про Євбаз і про те, як гідрологія Либеді сформувала архітектуру району; тут доречна іронія — невелика інсталяція з ведмедем і роялем як дотепний київський мем.
Універмаг «Україна» ніколи не був «лише магазином». Це міська сцена, де змінювалися реквізит і репертуар, але не зникав глядач. Якщо нове життя справді станеться, воно має поважати цю сцену: не стирати модерністський ритм, не ховати прозорість під глухими панелями, не перетворювати простір на лабіринт із безкінечних коридорів. Київ уже вміє повертати складні будівлі в обіг через зміст, а не тільки через плитку і скло. «Україна» заслуговує саме на це — щоб черги минулого перетворилися на черги до подій, а дефіцити — на вибір.