Монумент «Батьківщина-Мати» — одна з найвпізнаваніших архітектурних домінант Києва, що поєднує в собі велич радянського монументалізму, естетику античності та сучасну потребу в історичній переоцінці. Розташований на Лаврентіївському пагорбі, монумент з моменту спорудження у 1981 році став частиною міського пейзажу, орієнтиром для туристів і предметом численних дискусій. Його вага, конструктивна складність і навіть орієнтація в просторі давно вийшли за межі інженерного дива. Він став ідеологічним текстом, який із кожною новою історичною добою потребує нового читання.
Авторство монумента пов’язане з іменами скульпторів Євгена Вучетича та Василя Бородая. Останній не тільки завершив проєкт, але й додав образу художню глибину, звернувшись до античного мистецтва. Скульптура жінки в хітоні, з пропорціями, подібними до Венери Мілоської, зі щитом і мечем, нагадує берегиню, яка одночасно захищає і застерігає. Монумент, за задумом, мав символізувати перемогу СРСР у Другій світовій війні, проте з роками його символіка дедалі більше трансформувалася. Зокрема, у 2023 році відбувся ключовий акт переосмислення: герб СРСР на щиті замінили на тризуб — символ української державності. Це рішення підтримали 85% учасників загальнонаціонального опитування, а сам процес зміни символіки став не просто технічною операцією, а актом глибокої культурної декомунізації.
Реінтерпретація монумента — не лише політична, а й філософська. У новітньому контексті «Батьківщина-Мати» почала асоціюватися з образом Богоматері Оранти — «Нерушимої Стіни», що символізує захист, спокій і внутрішню силу. Новий сенс підтримує і просторове положення скульптури: вона звернена на схід — туди, звідки традиційно приходила небезпека. Таким чином, образ пам’ятника трансформується з радянського «меча перемоги» у національний символ опору, гідності та пам’яті. І хоча пропозиції перейменувати монумент на «Україну-Мати» поки не реалізовано, процес зміни вже запущено на глибшому рівні — у свідомості суспільства.
Сьогодні «Батьківщина-Мати» є не лише історичним об’єктом, а і частиною міського середовища, що формує колективну пам’ять. Вона інтегрована в музейний комплекс, оснащена оглядовими майданчиками, викликає туристичний інтерес і, найголовніше, живе в постійному діалозі з суспільством. Зміна герба, участь меценатів, дискусії про її долю — усе це свідчить про те, що пам’ятник перетворюється з мовчазного моноліту на динамічний простір пам’яті, відкритий до переосмислення. У цьому полягає його нова роль у міському ландшафті Києва — не лише як нагадування про минуле, а як маркер змін і символ національної ідентичності.
