Микола Зіновійович Куліш — одна з найяскравіших і водночас найдраматичніших постатей українського культурного Відродження 1920–30-х років. Його життя — це історія злету й падіння, творчої сили та політичної драми. Куліш був не лише новатором української драматургії, а й активним учасником літературного процесу, пов’язаного з Києвом. Саме столиця УРСР стала для нього місцем зустрічі з провідними інтелектуалами, художниками й театралами. Його творчість знайшла живий відгук у середовищі київської інтелігенції, а вистави за його п’єсами ставилися на сценах провідних театрів міста. Водночас Київ став для Куліша і простором зради, де його талант було затиснуто в лещата радянського терору.
Микола Куліш народився 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка (нині Херсонщина) в селянській родині. З ранніх років виявив здібності до навчання. Завдяки доброзичливому вчителю отримав можливість вчитися у гімназії в Олешках. Тут формувався його світогляд: поєднання народницького гуманізму з анархістською зухвалістю.
У роки Першої світової війни Куліш служив у царській армії, закінчив школу прапорщиків. Але вже під час революційних подій 1917–1918 років приєднався до українських національних змагань. У Херсоні Куліш працював у системі народної освіти, організовував школи українською мовою, боровся з неписьменністю. У 1919 році вступив до лав КП(б)У — і ця належність згодом стане одним із фатальних пунктів його біографії.
Хоча Куліш ніколи не мешкав у Києві постійно, він був тісно пов’язаний із столицею. Саме Київ подарував Кулішеві його перших справжніх однодумців, критиків і слухачів. Від 1923 року, коли його перша п’єса «97» отримала схвальні рецензії в Києві, розпочався творчий діалог із київською елітою — письменниками, режисерами, інтелектуалами.
Зокрема, його пов’язувала дружба з Лесем Курбасом — режисером, засновником театру «Березіль», що на той час був у Харкові, але часто гастролював у Києві. Саме Курбас вивів п’єси Куліша на новий рівень сценічного втілення, створивши на їх основі спектаклі, які стали класикою українського театру. Відомо, що такі вистави як «Народний Малахій», «Мина Мазайло» та «Патетична соната» викликали в Києві бурхливі емоції — від захоплення до офіційного осуду. Але ці твори в Києві обговорювалися на рівні інтелектуальних і філософських дискусій, що свідчить про високий рівень впливу Куліша на культурний простір міста.
Київські літературні кола, зокрема Об’єднання письменників «ВАПЛІТЕ», стали своєрідною духовною домівкою для Куліша. Хоча сам він формально входив до харківського осередку організації, його погляди, тексти й ідеї активно поширювалися в Києві через літературні журнали, публічні читання, критичні огляди.
Великою подією стала поява театру «Березіль» у Києві 1934 року. Попри вже початі репресії щодо Курбаса і Куліша, саме тут у столиці ще встигли зіграти «Патетичну сонату» — філософсько-епічну драму про революцію, війну і крах ідеалів. Київське театральне середовище намагалося відстояти право Куліша бути поставленим, бути почутим. Виставу заборонили невдовзі після прем’єри, звинувативши автора в контрреволюції. Але пам’ять про неї лишилася в серцях глядачів.
У листах Курбаса й Куліша, що збереглися, видно, як Київ постає не лише як адміністративна столиця, а як культурна арена, де драматург сподівався знайти глядача, спільника, надію.
У 1934 році Куліша заарештували. Київський НКВС став місцем останнього допиту митця. Обвинувачення — участь у націоналістичній організації. Насправді Куліша карали за його тексти — сміливі, дотепні, глибоко українські. Його відправили до Соловецького табору, а 3 листопада 1937 року — розстріляли в урочищі Сандармох разом з іншими представниками українського Відродження.
Разом із ним загинув і київський театр «Березіль» — у прямому й переносному сенсі. Репресії знищили не лише окремих особистостей, а цілу епоху.
У другій половині XX століття ім’я Куліша повільно, але впевнено поверталося до української культури. Завдяки зусиллям дисидентів, зокрема Івана Дзюби та Євгена Сверстюка, у 1960–1970-х роках у Києві відбувалися неформальні читання його творів, обговорення, лекції. Нарешті в 1980-х п’єси Куліша знову зазвучали в Києві на сцені Театру ім. Івана Франка, Молодого театру та інших закладів.
Сьогодні в Києві вшановують пам’ять драматурга. Його ім’я носить одна з вулиць міста. У Національному музеї літератури зберігаються рукописи й особисті речі Куліша. У 2022 році в Києві відбувся вечір пам’яті, присвячений 130-річчю від дня народження митця.
Микола Куліш залишив глибокий слід у літературі, театрі, а головне — в українській самосвідомості. Він мислив національними категоріями, але не націоналістичними гаслами. Його драматургія — це діалог із народом, з історією, з майбутнім. Його стиль — живий, саркастичний, глибокий — випередив час. Усе це робить його актуальним досі.
Для Києва ж постать Куліша є символом творчої волі й драматизму національного життя. Це постать, яка об’єднує різні пласти — селянське походження, фронтову біографію, культурну еліту, табірне забуття — в одну трагічно-повчальну мозаїку.