Катерина Василівна Білокур народилася 1900 року в селі Богданівка на Полтавщині. У ті часи, коли дівчина з села не мала жодного шансу стати художницею без академічної освіти, вона не просто вчилася малювати сама, а й вибудовувала свій мистецький світ із квітів, барв та народної душі. Її шлях був складним, а талант довго залишався невизнаним. Проте саме Київ відкрив їй дорогу до великого мистецтва, надав можливість продемонструвати свої картини публіці й отримати любов не лише простих глядачів, а й інтелігенції, митців, мистецтвознавців. Столиця стала тією платформою, з якої Білокур увійшла до пантеону національної культури.
Перші спроби Катерини Білокур навчатися мистецтву були марними. У 1920-х роках вона спробувала вступити до Київського художнього технікуму, але відсутність шкільної освіти стала на заваді. Вона була самоучкою, її вчителями стали навколишні пейзажі, квіти, барви природи та глибока інтуїція. Усе, що вона створювала, не було вторинним — це були полотна з бездоганним відчуттям кольору, глибини, текстури, що не поступалися творам академічних художників. Але жити у віддаленому селі без підтримки, без визнання, без засобів до існування було вкрай складно. Її рятував лише живопис — вона малювала на мішковині, на домотканому полотні, змащеному білилом, робила пензлі власноруч, виготовляла фарби з підручних матеріалів.
Все змінилося, коли про Катерину Білокур дізналися у Києві. Переломним моментом став 1940 рік, коли її картини були виставлені на обласній виставці в Полтаві, а потім надійшли до Києва. Тут їх помітили та оцінили. Особливу роль у цьому відіграли митці й інтелігенція, які побачили в її творчості справжній народний геній. Саме в Києві відбулося її перше велике визнання — участь у Республіканській художній виставці. Її роботи викликали захоплення своєю майстерністю, філігранною деталізацією, неймовірною точністю зображення квітів, що ніби дихали життям. Картини Білокур стали сенсацією — ніхто не очікував, що жінка з села, без художньої освіти, може створювати настільки довершені твори.
Під час Другої світової війни Катерина залишалася у Богданівці, де продовжувала творити, хоча умови були ще важчими. Після війни до неї знову повернулося київське визнання: її запрошують до участі в багатьох виставках, дають можливість жити й працювати у столичному мистецькому середовищі. У 1949 році відбулася її персональна виставка в Києві, яка зміцнила її авторитет у мистецькому світі. Столиця зустріла її захоплено: художники, поети, композитори приходили дивитися на її полотна, сповнені краси та гармонії. Своїм мистецтвом вона ніби запрошувала глядача в ідеальний світ природи, де панує любов, тиша і квіткова симфонія.
Київ став для Катерини Білокур не лише простором визнання, а й джерелом нових можливостей. Саме звідси її картини поїхали на міжнародні виставки, зокрема до Парижа, де їх побачив і високо оцінив Пабло Пікассо, назвавши її геніальною художницею. У той час Україна лише починала заявляти про себе на світовій культурній арені, і Білокур стала символом цього нового українського мистецького голосу. У Києві про неї писали статті, знімали документальні фільми, її приймали до Спілки художників. Її творчість вписувалась у новий художній канон, в якому народне ставало рівноправним до академічного.
Життя Білокур залишалося непростим. Вона не набула матеріального достатку, не прагнула слави. Її полотна були її всесвітом, а Київ — містом, що дозволив цьому всесвітові бути почутим і побаченим. Її не цікавили політичні ідеї чи кар’єра, вона залишалася вірною своїм квітам, що на полотнах мали більшу вагу за всі урядові вітання. Проте Київ не забув її — у 1951 році їй присвоєно звання Заслуженої діячки мистецтв УРСР, а згодом — Народної художниці України. Її виставки в столиці завжди викликали інтерес, особливо серед молоді, яка шукала автентичність, чистоту, правду.
Катерина Білокур померла 1961 року, але її пам’ять живе і досі. Київ залишив у її житті глибокий слід, а вона залишила глибокий слід у серці Києва. Сьогодні її ім’я носить школа мистецтв, її полотна зберігаються в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у столиці. Київ вшановує її як одну з найкращих представниць українського наївного живопису, геніальну самоуку, яка не поступалася майстрам з європейською освітою. Її квіти — це вічний Київ, його дух, його вміння бачити красу в буденному.
Катерина Білокур назавжди увійшла в історію української культури, а Київ став її мистецькою столицею, де її талант розцвів і залишився назавжди.