Садиба на Бульварно-Кудрявській, 27 — адреса, де історія читається в деталях фасаду. Пам’ятка архітектури з охоронним №889 поєднує риси міського особняка кінця ХІХ — початку ХХ століття й еклектичний смак епохи поєднання стилів. Її образ формують мотиви англійської готики з зубчастими парапетами, а інтер’єри — врівноважений неоренесанс. Двоповерхова цегляна будівля з підвалом, ґанком, під’їздом і терасою має прямокутний план і характер репрезентативної резиденції.
Власницька історія садиби віддзеркалює динаміку Києва другої половини ХІХ століття. З 1872 року ділянка належала княгині С. Кудашевій, а через п’ять років її придбав барон Рудольф Штейнгель — інженер шляхів сполучення, відомий своїми проєктами вітряних двигунів для маєтків. У 1877–1879 роках на його замовлення здійснили значну добудову: будинок отримав кутові акценти, готичні парапети та виразні портали — впізнавану пластику фасадів. Штейнгелів особняк задумувався як міська резиденція з анфіладою парадних покоїв і статусними деталями.
Найяскравішою домінантою став південно-західний наріжник із декоративною вежею — алюзія на лицарську традицію підіймати прапор господаря. Кам’яні балюстради отримали готичний рисунок, з’явилися маскарони — зокрема лев’яча голова біля входу. Металеві ковані ґрати вітражованої лоджії інтегрували ініціали «R.S.» — монограму Рудольфа Штейнгеля, вбудовану в орнамент. Усередині панував неоренесанс: дерев’яні панелі, ліплення стель і стін, каміни з поліхромними кахлями та різьбленим білим мармуром, чавун і ковані перила. Поєднання готики назовні та неоренесансу всередині задавало тон дому.
На межі століть будинок отримав нове життя, виявивши гнучкість міської буржуазної архітектури. 1901 року садибу придбав лікар Михайло Лапинський — професор Київського університету, завідувач кафедри неврології та психотерапії. У стінах особняка він заснував фізіотерапевтичний санаторій на 75 ліжок, де поєднував водолікування, світлолікування та електротерапію і впровадив метод гідравлічного масажу. Просторі кімнати з високими стелями, добра інсоляція та сад довкола забезпечили лікуванню домашню, науково організовану атмосферу. Серед пацієнтів був і Михайло Коцюбинський — штрих культурної пам’яті. Санаторій діяв до 1919 року, позначивши етап перетворення приватних осель на лабораторії нової медицини.
Від 1920-х садиба увійшла в орбіту державної медицини. Спочатку тут діяли різні профільні заклади, а з 1927 року — Київський науково-дослідний психоневрологічний інститут. Під час Другої світової війни — госпіталь, по війні — санаторій. 1952-го постає Український НДІ ортопедії та травматології, з 1965-го — Київський НДІ ортопедії. У цей час гостро постала дилема збереження спадщини: у 1976–1981 роках найстарішу частину особняка розібрали для спорудження нового значного корпусу інституту. Садиба втратила частину історичного об’єму, але зберегла фрагменти первісного образу. Від 1991 року тут діє Український НДІ травматології і ортопедії, а історичні фасади формують міське тло.
Біографії мешканців підсилюють значення дому для Києва. Окрім Рудольфа, тут жив його син Федір Штейнгель — громадсько-політичний і культурний діяч, член І Державної думи та посол Української Держави в Берліні; це підкреслює рівень культури оселі. На початку 1920-х у будинку проживав психіатр Валентин Гаккебуш — один із організаторів Київського психоневрологічного інституту та головний лікар міської психіатричної лікарні. Отже, приватна резиденція стала домом для людей, чиї практики формували модерний Київ — від техніки і політики до медицини.
Архітектурна цінність особняка — у синтезі готичної образності та неоренесансної етики простору. Абриси прорізів, зубчасті завершення, вежа-наріжник і кам’яні балюстради творять образ «київської готики». В інтер’єрах образ набуває камерності: ліпні фризи, дерев’яні обшивки, акцентні каміни та майстерне кування перил. Збереглися елементи огорож, фрагменти мармурових порталів, частина стінних панелей і рештки пейзажного парку, що пов’язував будинок із садибним минулим. Завдяки цим артефактам читається початковий намір автора: створити містку, але шляхетну оболонку для міського способу життя з культом технології, освіти й побутового комфорту.
Сьогодні Бульварно-Кудрявська, 27 — урок міської стійкості; попри втрати 1970-х об’єкт лишається маркером історичної тяглості. Для фахівців це кейс адаптивного використання; для містян — впізнавана деталь ландшафту. Архітектура особняка нагадує: справжня перлина — здатність жити, змінюватися й зберігати обличчя. У цьому сенсі готика Штейнгеля, зали Лапинського і радянські коридори складаються в єдину, по-київськи послідовну історію.
У місті, де собори сусідять із модерністськими корпусами, особняк Штейнгеля пропонує важливий тип міської краси — інтелігентну. Він вміє бути тлом і центром тяжіння, приймати нові функції й зберігати автентичні деталі, працювати на місто і навчати цінувати час. Тому кожен, хто проходить повз готичну вежу і вдивляється у ковану монограму «R.S.», читає не лише ініціали власника, а й підпис Києва під архітектурним сценарієм.
