Київський велотрек — одна з тих міських споруд, які самі по собі здатні розповісти історію. Не лише спортивну, а архітектурну, культурну, соціальну. Побудований у 1913 році в самому серці Києва, він став не просто ареною для перегонів, а унікальним елементом міського ландшафту, що поєднав модерністську інженерію початку ХХ століття, природні особливості місцевості та пульс великого міста. Його вигини, нахили, трибуни й навіть рельєф під ним — це не просто конструкції, а свідчення епох, які промайнули над Києвом за більш ніж століття.
Історія велотреку починається ще до його будівництва. Перший циклодром на Бібіковському бульварі працював з 1899 року, коли Київ тільки починав входити у моду велосипедного спорту. Вже тоді місто відчуло потребу у справжній сучасній арені, і саме киянин Іван Пилипович Біленко став ініціатором створення нового велотреку. Його будували на складній локації — у засипаному Афанасіївському яру, який колись був частиною природної системи Либеді. Так архітектура знову втрутилася в ландшафт, перетворивши колишню долину води на спортивну чашу, яка стала символом енергії Києва.
Проєкт затвердили у 1912 році, і вже наступного року трек відкрили, присвятивши його 300-річчю Дому Романових. Він одразу став популярним місцем міського відпочинку: тут працювали ремонтні майстерні, прокат велосипедів, відбувалися змагання, концерти у літньому театрі «Полярна зірка», а також кінопокази просто на полотні треку. Сам трек мав унікальні на той час параметри — довжину 285,714 метрів, складний віраж з нахилом 38° і трибуни на тисячі глядачів.
Протягом ХХ століття велотрек неодноразово перебудовували. У 1939-му земляне покриття замінили асфальтом, у 1949-му — бетоном, після руйнувань Другої світової. У 1967 році додали нову адміністративну будівлю з душовими, медичним кабінетом і кімнатами зберігання велосипедів, дах якої слугував трибунами. Наймасштабніша реконструкція відбулася напередодні Олімпіади-1980: тоді бетонне полотно покрили сибірською модриною, що дозволило збільшити швидкість до 85 км/год. Велотрек здобув статус одного з найсучасніших у Європі.
Ця споруда стала і важливим архітектурним експонатом. У 1998 році вона отримала статус пам’ятки історії та архітектури. Але лише через десять років цей статус зняли, і це стало початком найтемнішої сторінки в історії треку. У 2009 році, після передачі земельної ділянки забудовнику, велотрек почали зносити під виглядом майбутнього паркінгу з подальшим відновленням. Насправді ж історична споруда була приречена.
Тоді саме громада зупинила забуття. Активісти вийшли на акції, архітектори били на сполох, спортсменські клуби зверталися до міста. У 2014 році завдяки підтримці мера та численних ініціатив почалося відновлення. Очисні роботи, ремонт віражів, повернення треку у державну власність — це стало можливим лише завдяки наполегливості киян. Знаковим став знімок Юрія Коновала, який у 2014 році проїхався по вцілілій частині старого віражу і привернув увагу міжнародної велоспільноти.
Реконструкція треку перетворилася на складний технічний проєкт. Старе покриття замінили багатошаровою спортивною поверхнею італійської компанії Mapei. Встановили великий екран для трансляцій, відновили трибуни, підготували нову інфраструктуру для тренувань. Вартість робіт сягнула 96 мільйонів гривень, але результат вартий зусиль: 21 травня 2017 року Київ отримав оновлений міський велотрек — сучасний, функціональний, але зі збереженою історичною формою.
Сьогодні це не лише спортивний об’єкт, а й важлива архітектурна перлина. Велотрек став частиною урбаністичного ансамблю центру міста, поєднавши модерністську спадщину, спортивну культуру і громадську ініціативу. Його геометрія — еліптична, динамічна, майже скульптурна — контрастує з прямими вулицями старого Києва, створюючи унікальний простір між Богдана Хмельницького та вулицею Липинського. Світло, яке падає на бетонні віражі, підкреслює їхні плавні вигини й створює відчуття руху навіть тоді, коли трек порожній.
Відкриття безплатної дитячої велошколи у 2017 році стало логічним продовженням історії цього місця. Адже велотрек завжди був не просто спорудою, а середовищем — простором розвитку, експериментів, зустрічей і нових можливостей. Його архітектура працює на майбутнє так само, як і на збереження минулого.
Сьогодні київський велотрек — це символ міста, яке здатне відновлювати свої перлини, навіть коли вони на межі зникнення. Це нагадування про те, що архітектура живе лише тоді, коли її підтримує громада. І жоден бетон чи дерево не зможе пережити час, якщо люди не відчувають цінність простору.
Велотрек зберігає у собі дух Києва — міста, яке неодноразово падало і знову вставало. Його хвиляста геометрія — це метафора руху й відродження. А його історія — це наша спільна відповідальність перед тим, що було створено більше ста років тому і знову отримало шанс на життя.
