У глибині Києва, далеко від туристичних маршрутів і міської метушні, розташовані пам’ятники, що нагадують про одну з найжорстокіших і водночас майже забутих сторінок історії — масові вбивства пацієнтів Київської психіатричної лікарні імені Івана Павлова. Ці події тісно пов’язані з трагедією Бабиного Яру, хоча насправді розгорталися окремо та тривали довше. У жовтні 1941 року, після масових розстрілів у Бабиному Яру, есесівці розпочали планомірне знищення психічно хворих, яких нацистська ідеологія вважала “некорисними для рейху”.
Упродовж року з території лікарні забрали та знищили близько 800 пацієнтів. Частину розстрілювали в ярі за межами закладу, інші загинули в так званих «душогубках» — вантажівках, начинених газом. На місці розстрілів сьогодні немає ані пам’ятного знаку, ані меморіалу — лише зарості, які ховають сліди страшної правди. Усе, що залишилося — це три пам’ятники, встановлені вже у незалежній Україні на території самої лікарні.
Ці пам’ятники з’явилися між 2001 та 2004 роками й стали спробою бодай частково повернути гідність тим, чиї життя були знищені без права на голос. Один із них присвячений співробітникам лікарні, які ризикували власним життям, рятуючи пацієнтів — переважно євреїв — від нацистських переслідувань. Інші два — пацієнтам, що стали жертвами геноциду. На першому камені зазначено 751 загиблого, на другому, зі свічкою — 752. Це розходження у цифрах лише підкреслює, наскільки мало ми знаємо про реальні масштаби трагедії.
Урочище Бабин Яр стало символом Голокосту в Україні, але пам’ять про ті події досі залишається неповною без усвідомлення супутніх трагедій. Знищення пацієнтів Павлівської лікарні — одна з них. Ці вбивства не вписувалися в “офіційні” наративи радянської історіографії, де трагедії євреїв або людей з психічними захворюваннями замовчувалися. Навіть сьогодні це місце не є об’єктом широкої уваги — меморіали стоять не на публічній площі, а за парканом медичної установи.
Історія цих пам’ятників — це не лише про вшанування загиблих, а й про відповідальність живих. Вони нагадують про межу, яку не можна перетинати у цивілізованому суспільстві, та про те, як ідеології, що знецінюють людське життя, здатні призвести до катастрофи. Меморіальні камені на території Павлівської лікарні є символом боротьби з історичним забуттям — тихі, непоказні, але вкрай важливі для повноцінного осмислення минулого міста.