Анатолій Солов’яненко — одна з найяскравіших постатей у світі українського оперного мистецтва XX століття, тенор із неповторним тембром і артист, який підкорив не лише сцени Києва, але й найвибагливіших слухачів Європи, Америки, Австралії. Його ім’я — синонім досконалості, а його творчість — скарб національної культури. Він був не лише зіркою Київського театру опери та балету, а й народним улюбленцем, який своїм співом дарував людям світло, надію і гордість за українське мистецтво.
Народився Анатолій Борисович Солов’яненко 25 вересня 1932 року в шахтарській родині в Сталіно (нині Донецьк). Його дитинство і юність пройшли в атмосфері тяжкої праці, але водночас і великої любові до музики. Його батько, незважаючи на професію, мав гарний голос і сам співав у хорі. Саме він прищепив синові любов до класичного співу. Проте шлях до великої сцени був для Анатолія довгим і непростим: він закінчив технічний інститут і працював викладачем математики, водночас навчаючись співу самотужки, а згодом — у Київській консерваторії.
Переїзд до Києва став поворотною точкою у його житті. Тут, у столиці, він не лише здобув фахову музичну освіту, а й вийшов на головну сцену країни — у 1963 році став солістом Київського театру опери та балету. Його дебют у ролі Альфреда в «Травіаті» Дж. Верді був тріумфальним: публіка відразу впізнала нову зірку. Відтоді ім’я Солов’яненка стало символом української вокальної школи.
Його голос — дзвінкий, але водночас глибокий, вразливий, але сильний — ідеально пасував як для італійської опери, так і для української пісні. Він з однаковою легкістю виконував арії Верді, Доніцетті, Пуччіні, а також народні пісні, романси, камерну музику. Особливо зворушливо звучали у його виконанні твори Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Олександра Білаша.
У Києві він не просто працював — він жив мистецтвом. Його квартира біля театру стала осередком музичного Києва, а його участь у культурному житті міста — невід’ємною частиною його образу. Солов’яненко був людиною надзвичайно скромною й інтелігентною, і водночас принциповою: він ніколи не йшов на компроміс із якістю або естетикою. Його вокальні вимоги до себе були безжальними, тому кожен його виступ — це вишукана майстерність, доведена до абсолюту.
У 1975–1977 роках він працював у міланському «Ла Скала» — мрії будь-якого оперного співака. І це був не просто візит — це було визнання. Український тенор отримав овації в Італії, Франції, США, Канаді, Австралії. Але, попри всі можливості залишитися за кордоном, він завжди повертався до Києва. Це було його творче й духовне джерело. Тут він мав свою публіку, тут — рідний театр, тут — Україна, яку він ніс у своєму голосі світом.
Окрім сцени, Солов’яненко займався педагогічною діяльністю, був громадським діячем і брав активну участь у популяризації української культури. Він ніколи не відмовляв у допомозі молодим артистам, зокрема підтримував багатьох початківців у Національній опері. Його голос часто звучав не лише зі сцени, а й у найважчі для країни часи — він співав на мітингах, під час революційних подій, на концертах для військових.
Анатолій Солов’яненко мав численні державні нагороди: був народним артистом СРСР, лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка, кавалером ордена князя Ярослава Мудрого. Проте справжнім визнанням для нього була любов народу. У 1991 році він став почесним громадянином Києва.
Помер співак 29 липня 1999 року. Київ прощався з ним, як із героєм: біля будівлі Національної опери — довжелезна черга, траурна процесія, сльози і музика. Похований він на Байковому кладовищі, де спочивають багато видатних діячів української культури.
Пам’ять про Анатолія Солов’яненка зберігається у Києві не лише в серцях людей, а й у топоніміці міста. У 2001 році на фасаді Національної опери відкрито його меморіальну дошку, а в 2006 — відкрито пам’ятник співаку біля театру. Вулицю у Дарницькому районі столиці названо на його честь. А його голос і далі живе в записах — збережених скарбах, які нагадують про епоху справжньої вокальної величі.
Київ завжди буде містом Солов’яненка, як Відень — містом Моцарта. Його присутність у культурному ландшафті столиці незмінна — бо вона не лише в камені чи назвах, а в самій музиці, що й досі звучить з київських вікон і сцен.