Наталія Федорівна Терещенко народилася 3 серпня 1890 року в Києві, у родині, яка вже тоді була частиною міської легенди. Її батько Федір Артемійович та дядько Микола належали до славетного роду Терещенків, що піднявся із глухівського козацтва до одних із найбагатших підприємців імперії. До кінця ХІХ століття в їхніх руках було понад десять цукрових заводів, десятки тисяч десятин землі, фабрики, авіамайстерні й навіть власний аеродром. Та головне — родинне гасло «Служіння громадським користям» було не просто красивими словами на гербі: до 80% прибутку йшло на меценатство, будівництво лікарень, шкіл, притулків, храмів, музеїв. У цьому середовищі й формувався характер Наталії.
Дитинство майбутньої графині минало в розкоші, але не в безтурботності. Вона зростала в терещенківському кварталі вздовж Бібіківського бульвару (нині бульвар Шевченка), у будинку, де поєднувалися вишукані інтер’єри, суворе виховання й постійні розмови про справи, благодійність, гроші та відповідальність перед людьми. Сьогодні цей дім відомий киянам як будівля музею російського мистецтва, але для Наталії це був насамперед дім батька — вимогливого підприємця й фанатичного коняря, який мріяв залучити доньку до управління сімейними капіталами.
Федір Артемійович намагався навчити її рахувати кожну копійку, вести бухгалтерію, розуміти рух грошей. Але Наталію тягнуло не до кабінетів з папками, а до живих людей. Вона мріяла про природничі науки й медицину, і врешті домоглася дозволу навчатися в акушерській школі. Для доньки мільйонера, спадкоємиці величезних маєтків та капіталів такий вибір виглядав майже викликом, однак саме він визначив значну частину її подальшого життя — до тієї миті, коли революція змусила її залишити Київ.
На початку ХХ століття Наталія була однією з найзавидніших наречених імперії: багата, красива, з гучним прізвищем. У придане вона отримала садибу в Турчинівці, де її батько ще за життя почав будувати палацовий комплекс. Після його смерті в 1894 році юна Наталія завершувала будівництво вже сама, демонструючи для свого віку дивовижну ділову хватку. Здавалося, вона однаково легко може бути і власницею маєтків, і практикуючою акушеркою.
У 1910 році Наталія виходить заміж за графа Сергія Сергійовича Уварова. Цей шлюб об’єднав два могутні роди: підприємницько-меценатський клан Терещенків і старовинну графську династію Уварових, чиї володіння сягали десятків тисяч десятин землі, сіл, заводів. Сергій Уваров був не просто великим землевласником: він вирізнявся музичним талантом, грав на фортепіано, цікавився театром, очолював Київське відділення Російського музичного товариства. У цьому шлюбі він став тихим, інтелігентним тлом до енергійної, рішучої та невгамовної Наталії, яку сучасники називали «бурхливим океаном».
Життя подружжя в Києві було насиченим і показовим для тодішньої еліти. Наталія завершила будівництво маєтку в Турчинівці, придбала ділянку на тодішній Катерининській (нині Липській), 16 і звела там розкішний особняк за проектом архітектора Голландського. Саме Печерськ, що стрімко перетворювався на престижний район, обирають Уварови для свого міського гнізда. Фасад будинку прикрасила скульптура богині Артеміди — покровительки полювання й породіль. Цей символ був для Наталії не випадковим: поруч, на Виноградній (нині Богомольця), вона купує будинок для своєї акушерської практики.
Там, у невеликому особнячку поряд із лікарнею для бідних, створеною на пожертви київської еліти, Наталія організовує безкоштовний пологовий будинок. Вона працює разом із персоналом на рівних, приймає по 30–40 пологів на місяць, стає відомою у місті як графиня-акушерка, що не боїться важкої праці й бруду лікарняних реалій. Це дивовижне поєднання — розкішний палац на Липках, фонтан і алеї в Турчинівці, а поруч нічні чергування, біль, кров і новонароджені діти, яких вона тримає на руках.
У неї та Сергія народжуються двоє дітей — донька Наталія та син Сергій. Але за зовнішнім блиском родини, яка приймає в своєму особняку навіть велику княгиню Ксенію Олександрівну, стосунки подружжя стають дедалі напруженішими. Наталія живе на розрив між маєтками, лікарнею, київськими справами, Турчинівкою, Ворзелем, де згодом придбає дачний будинок і теж працюватиме як акушерка для місцевих жінок. Сергій, естет і музикант, відчуває себе не завжди комфортно в цьому вирі практичних і фінансових рішень.
Революція перевертає їхнє життя. Маєток на Липській доводиться продати ще до 1917 року, граф переїжджає на Інститутську, до прибуткового будинку. За одними свідченнями, він полишає країну майже відразу після Лютневої революції, емігруючи до Європи. Наталія залишається в Києві, а потім відходить у Турчинівку, де намагається перечекати хаос далеко від міського політичного горіння.
Та більшовики приходять і туди. Легенда розповідає, що, коли в маєток навідалися червоні, графиня, вбрана як звичайна служниця, сама вийшла їм назустріч «покликати пані», а потім непомітно залишила будинок чорним ходом, вскочила на коня — і щезла в невідомому напрямку. То був розрив з усім, що вона будувала: тут залишались палаци, капітали, фамільні речі, але найголовніше — дитячі спогади, голос батька, запах київських бульварів і алеї Турчинівки.
Далі — тільки обривки відомостей. Вона опиняється в Лондоні, де знову намагається створити «родинне гніздо», зустрічається з чоловіком і дітьми, які вже звикають до емігрантського життя. Потім родина переїздить до Парижа, де талановитий, але не комерційний Сергій Уваров змушений працювати тапером у кінотеатрах та грати в аматорському театрі. Напруга між подружжям, накопичена ще в Києві, виливається у розлучення 1923 року.
До того часу в житті Наталії вже присутній інший чоловік — французький льотчик і граф Луї де Гвідон, з яким її познайомив брат Федір Терещенко, відомий авіаконструктор, власник авіамайстерень і аеродрому в Червоному на Житомирщині. Той самий Федір, із яким працював Ігор Сікорський, творець легендарного «Іллі Муромця». Через авіацію, швидкість, небо Наталія входить у нове коло — європейське, військове, романтичне й водночас трагічне.
Шлюб із Луї де Гвідоном, капітаном ВПС Франції, стає для неї новою опорою. Вони живуть у Франції до його смерті. ХХ століття не шкодує ні їхнього покоління, ні друзів, ні знайомих. Наталія переживає втрату другого чоловіка, відхід усього кола людей, з якими її пов’язували дитинство, Київ, Російська імперія, перші роки еміграції. Наприкінці життя вона веде замкнений, майже аскетичний побут, мало говорить навіть із власними онуками.
Та все ж з одним із них — Жаком — у неї складаються особливі стосунки. Саме йому вона пошепки розповідає про «далеку Росію», про щасливе життя, яке колись кипіло між Бібіківським бульваром, Турчинівкою, Ворзелем і київськими лікарнями. Для нього це звучить як напівлегенда, як історія з іншої планети. Для неї — як єдиний місток до землі, де вона народилася.
Наталія Уварова прожила 97 років і померла 1987 року — майже століття, в якому вмістилися злет імперської аристократії, дві революції, війни, еміграція, нове життя у Франції, смерть двох чоловіків і внутрішня самотність. Її слід у Києві сьогодні — це не лише згадки в архівах. Це будинки й лікарні, які постали завдяки родині Терещенків, це маєтки в Турчинівці й Ворзелі, що дивом уціліли й досі служать людям. Кажуть, що в них і досі відчувається присутність господині, яка колись поєднала багатство, професію лікарки й непростий дар постійно починати життя з нуля.