Кирило Розумовський — одна з найяскравіших і водночас суперечливих постатей XVIII століття в історії України. Виходець із козацької старшини, брат фаворита імператриці Єлизавети — Олексія Розумовського, він увійшов у політичну історію як останній гетьман Лівобережної України. У його біографії переплелися традиції козацької автономії, амбіції імперського чиновника, намагання модернізувати політичну систему й водночас прив’язати еліту до європейського культурного кола. Київ відіграв важливу роль у житті Кирила Розумовського, адже саме тут він мав офіційні резиденції, приймав дипломатів, організовував наради й відправляв урядові накази. Саме через столицю проходили важливі рішення, що стосувалися автономії України, реформування військової та судової системи. Його київська присутність — це не лише адміністративний епізод, а ціла сторінка, пов’язана з мрією про відродження козацької державності.
Народився Кирило Розумовський 1728 року в селі Лемеші на Чернігівщині в родині козака Григорія Розума. Завдяки успіху його старшого брата Олексія, який став близьким до імператриці Єлизавети Петрівни, Кирилові відкрились надзвичайні можливості. У дуже юному віці він був відправлений до Європи на навчання. З 1743 по 1745 роки Кирило вчився в Кенігсбергу, а потім — у Німеччині, Голландії, Франції та Італії. Він слухав лекції у Сорбонні, цікавився філософією, правом, математикою, фізикою, володів кількома мовами. Завдяки покровительству імператриці він став президентом Імператорської академії наук у Петербурзі, будучи при цьому юнаком 18 років.
У 1750 році за наказом Єлизавети Петрівни його було обрано гетьманом Лівобережної України. Це призначення не лише було формальним актом повернення гетьманату, який було скасовано у 1734 році, а й спробою пристосувати українську автономію до реалій російської імперії. Кирило Розумовський сприйняв свою роль надзвичайно серйозно. Його правління тривало понад 10 років — до 1764 року, коли гетьманство було остаточно скасовано Катериною II. У ці роки він активно займався адміністративною реформою, реформою судівництва, намагався централізувати управління Гетьманщиною, зберігши її певну самостійність.
Саме в Києві Розумовський розгорнув одну з найбільш активних частин своєї діяльності. Хоча його основною резиденцією був Батурин, у Києві він мав низку представницьких функцій. Тут він контактував із митрополитом, тут ухвалювались рішення, що стосувались Київської митрополії — потужного осередку української культури, духовності та ідентичності. Він підтримував Києво-Могилянську академію, сприяв її модернізації, фінансував викладання природничих наук, запрошував європейських професорів.
Київ для Розумовського був важливим ще й через дипломатичний вимір. У столиці перебували посли, іноземні місії, кур’єри. Він використовував своє становище, щоб налагоджувати зв’язки з європейськими дворами. Збереглися документи, в яких згадується про візити гетьмана до Києва для переговорів із представниками Речі Посполитої, Австрійської імперії та інших сусідів. Його політична лінія була спрямована на поступове відновлення суб’єктності України, але не конфронтаційним, а дипломатичним шляхом.
Однак не варто ідеалізувати Розумовського. Як людина свого часу, він чудово розумів імперські механізми. Він обирав компроміси, часом жертвуючи принципами автономії заради особистої вигоди чи політичної стабільності. Під час свого гетьманування він почав активну розбудову мережі судів, впровадження єдиної судової мови, централізацію армії та адміністрування. Ці реформи часто спричиняли спротив серед старшини, яка втрачала свою звичну автономію на місцях. Утім, саме в Києві він намагався створити певну альтернативу імперському Петербургу — культурну, освітню, адміністративну.
Після скасування гетьманства в 1764 році Кирило Розумовський фактично відійшов від активної політики. Він оселився у своїх маєтках, частково в Батурині, частково в Петербурзі, але зберіг київські володіння та певні зв’язки з місцевою елітою. У столиці його пам’ятали як покровителя освіти, мецената, який сприяв відновленню собору св. Софії та реставрації деяких будівель у Лаврі. Його внесок у розбудову київського бароко хоч і непрямий, але помітний.
Кирило Розумовський також відіграв роль у культурному розвитку міста. Він був власником великої бібліотеки, яка частково зберігалась у Києві. Підтримував українських поетів і освітян, зокрема Григорія Сковороду. Відомо, що саме при дворі Розумовського велися дискусії щодо реформи освіти, релігії та мови, які пізніше стали основою для ідейних рухів XIX століття. Його доньки й сини були виховані у дусі просвітництва, а один із його нащадків, Олексій Розумовський, став відомим вченим-юристом.
Помер Кирило Розумовський у 1803 році, залишивши по собі не лише титул останнього гетьмана, а й пам’ять про людину, яка намагалася об’єднати в собі українську ідентичність і європейський модерн. Його образ у свідомості наступних поколінь набув напівлегендарного відтінку: освічений, багатий, але водночас патріотично налаштований реформатор. Київ лишився на мапі його життя не як звичайне місто, а як столиця майбутньої автономної України, яку він так і не встиг створити.
Його ім’я не часто згадується в підручниках, але саме Кирило Розумовський заклав багато засад, на які пізніше опирались діячі відродження: від Шевченка до Грушевського. І якщо Батурин був серцем його політики, то Київ — її вітрина, дипломатична трибуна й духовний центр.