У світі української музики важко знайти постать більш трагічно-величну, ніж Оксана Петрусенко. Її блискавичний злет із убогості кримської Балаклави до головної сцени Києва, перетворення з самоучки на оперну зірку, а також особиста драма, яка супроводжувала кожен її крок, творять канон історії про геній, якому не вдалося уникнути ціни за свою славу. Її київський період тривав лише шість років — від 1934 до 1940-го — але саме в ці роки сформувалася національна легенда, голос якої і досі відлунює в уяві тих, хто шанує українську сцену.
Петрусенко не мала музичної освіти, але її голос називали «сріблястим», «безкінечним», «божественним». У театрі опери та балету вона співала Аїду, Лізу, Тоску, Наталку — і всюди була не просто переконливою, а магнетичною. Але поруч із творчим тріумфом йшов тіньовий бік життя — заздрість, політичні інтриги, розбиті серця. Її підтримували сильні світу цього — Садовський, Хвиля, Сталін, — але саме це й зробило її вразливою у роки великого терору. Її колеги боялися навіть вітатися, а в гримерній вона залишалась сама. Тим не менш, саме вона виконала “Наталку Полтавку” у Великому театрі Москви — так, що глядачі вимагали біс, а Сталін подарував їй підписане фото.
Та слава не замінює особистого щастя. Її перше кохання залишило її вагітною, другий чоловік — спершу кохав, а потім зрадив, а останній — Андрій Чеканюк — розбив серце і відрікся від сина. Виснажена хворобою, психічною напругою та політичним тиском, Петрусенко померла на піку — лише у сорок років, через тиждень після народження другої дитини. За однією з версій, її отруїли.
Сьогодні в Києві її ім’я увічнене на меморіальній дошці за адресою вул. Богдана Хмельницького, 66. У цій квартирі вона провела останні роки життя — сповнені тріумфу, болю і незламної волі творити. Київ став містом, де голос Петрусенко зазвучав найгучніше — і змовк назавжди.