25 травня 2026 року минає 100 років від дня смерті Симона Петлюри — однієї з найсуперечливіших і водночас найважливіших постатей українського визвольного руху ХХ століття. Його життя почалося в Полтаві, завершилося на паризькій вулиці, але саме Київ став містом, де Петлюра з публіциста, партійного діяча й організатора українського руху перетворився на військово-політичного лідера, пов’язаного з драматичним народженням Української Народної Республіки. У Києві він працював у редакціях, входив до Центральної Ради, очолював військові структури, ухвалював рішення, від яких залежала доля молодої української державності, і саме тут його ім’я стало символом боротьби за незалежність, яку пізніше десятиліттями намагалася спотворити радянська пропаганда.
Симон Васильович Петлюра народився 22 травня 1879 року в Полтаві в родині з козацьким корінням. Його раннє життя було пов’язане з духовною освітою, українським середовищем і поступовим входженням у політичний рух. Враження від виступу Миколи Міхновського, участь у Революційній українській партії, конфлікти з адміністрацією семінарії, нелегальна діяльність, арешти й еміграційні переїзди сформували людину, яка рано зрозуміла: українське питання не може бути лише культурним або просвітницьким. Воно неминуче ставало питанням влади, війська, території та права на власну державу.
До Києва Петлюра прийшов не як випадковий політик, а як уже досвідчений журналіст і організатор. У 1906 році він працював секретарем щоденника «Рада», одного з важливих українських видань того часу. Саме київський період допоміг йому поєднати публіцистичний талант із політичною практикою. Він був не лише автором текстів, а й людиною, здатною працювати з редакціями, партійними структурами, громадськими колами й військовими середовищами. Київ для нього став не просто місцем роботи, а простором, де українська ідея переходила з інтелектуальних дискусій у сферу реальної політики.
Після Лютневої революції 1917 року Петлюра опинився в центрі подій. Він прибув до Києва як делегат І Всеукраїнського військового з’їзду, де швидко здобув авторитет серед українських військових. Його головна теза була простою й водночас революційною для того часу: без власного війська українська автономія або незалежність залишиться лише декларацією. Петлюра став головою Українського генерального військового комітету, а згодом — генеральним секретарем військових справ. На цій посаді він фактично долучився до формування основ українських збройних сил.
У Києві 1917 року Петлюра діяв у складному політичному середовищі. Центральна Рада складалася з діячів різних поглядів, серед яких було чимало прихильників обережної автономістської лінії. Петлюра ж поступово переходив до переконання, що домовитися з російськими більшовиками про справжню українську свободу неможливо. Його конфлікт із Володимиром Винниченком був не просто особистою боротьбою амбіцій. Це була суперечка про саму логіку української державності: чи можна будувати її через компроміс із силою, яка не визнає права України на самостійність, чи потрібно готуватися до збройного захисту.
Київ став місцем, де Петлюра вперше проявив себе як військовий керівник у момент прямої загрози. Після більшовицького перевороту в Росії він наказав українським частинам зайняти ключові урядові об’єкти столиці, організовував роззброєння прихильних до більшовиків сил, а згодом очолив Гайдамацький кіш Слобідської України. У січні 1918 року, коли в Києві спалахнуло більшовицьке повстання на заводі «Арсенал», саме частини під командуванням Петлюри брали участь у його придушенні та боях за місто. Для його прихильників це було свідченням рішучості й державницької волі. Для противників — підстава для звинувачень у жорсткості. Але в умовах війни за столицю УНР питання стояло не теоретично: або українська влада втримує Київ, або поступається силі, що прийшла з Москви.
Після гетьманського перевороту Павла Скоропадського Петлюра не зник із політичного життя. Він очолив Київське губернське земство, а потім Всеукраїнський союз земств, через який працював із місцевими громадами, селянством, кооперативами та українськими організаціями. Водночас він став одним із центрів антигетьманської опозиції. Улітку 1918 року його заарештували й утримували в Лук’янівській в’язниці майже чотири місяці. Звільнення Петлюри в листопаді 1918 року стало прологом до нового етапу боротьби: він вирушив до Білої Церкви, де формувалися сили Директорії.
Антигетьманське повстання знову повернуло Петлюру до Києва як до головної політичної сцени. Після боїв, переговорів і розпаду опори режиму Скоропадського війська Директорії увійшли до столиці. 19 грудня 1918 року Директорія тріумфально прибула до Києва. Але цей тріумф був нетривалим. Уже невдовзі УНР опинилася між кількома ворогами: більшовиками, білогвардійцями, польськими інтересами, внутрішніми конфліктами та виснаженням армії. Петлюра дедалі більше ставав символом тієї частини українського руху, яка не вірила в можливість домовленості з Москвою.
У 1919 році, після виходу Винниченка з Директорії, Петлюра фактично очолив УНР. Йому довелося керувати державою без стабільної території, з армією, виснаженою війною, епідеміями та браком ресурсів. Союз із Західноукраїнською Народною Республікою після Акту Злуки був історичним, але складним: різні політичні традиції, різні військові обставини й різне бачення союзників створювали постійне напруження. УНР втрачала й повертала міста, вела переговори, відступала, знову пробувала наступати. Петлюра в цих умовах залишався політиком воєнного часу, для якого головним завданням було зберегти саму ідею української держави.
Найболючішим рішенням Петлюри став союз із Польщею у 1920 році. Варшавський договір дав УНР шанс на військову допомогу проти більшовиків, але вимагав важких територіальних поступок. Польсько-українські війська змогли увійти до Києва, однак успіх виявився коротким. Більшовики перейшли в контрнаступ, а Ризький мир між Польщею та радянською Росією фактично залишив УНР без союзника. Для критиків Петлюри це стало доказом політичної помилки. Для його прихильників — трагічним, але вимушеним кроком людини, яка в умовах катастрофи шукала будь-яку можливість відновити українську державність.
Після поразки Петлюра опинився в еміграції, але не припинив політичної діяльності. Він керував екзильним урядом УНР, жив у Польщі, Австрії, Угорщині, Швейцарії, а згодом оселився в Парижі. Там він організував видання тижневика «Тризуб» і залишався одним із головних символів антибільшовицького українського руху. Для радянської влади він був небезпечним не як командувач великої армії, якої вже не мав, а як політичний знак: доказ того, що українська державність не була вигадкою, випадковістю чи «буржуазним міфом», а мала своїх лідерів, уряд, армію, дипломатію й пам’ять.
25 травня 1926 року Симона Петлюру вбили в Парижі. Самуїл Шварцбард застрелив його на вулиці Расін біля бульвару Сен-Мішель. Суд у Франції виправдав убивцю, однак справа Петлюри й досі залишається предметом історичних дискусій. Українські джерела наголошують на політичному характері вбивства та можливому сліді радянських спецслужб. Окремою складною темою стали звинувачення Петлюри у відповідальності за єврейські погроми. Водночас документи, накази й звернення уряду УНР свідчать, що Петлюра офіційно засуджував погроми й вимагав карати їхніх організаторів. Його постать не вкладається в прості схеми: це біографія людини, яка діяла в умовах розпаду імперій, громадянської війни, хаосу фронтів і боротьби за право України існувати.
Через сто років після смерті Симона Петлюри його ім’я залишається важливим для Києва. У столиці є вулиця Симона Петлюри, у 2019 році на ній відкрили барельєф на його честь, а пам’ять про події УНР дедалі більше повертається в міський простір. Для Києва Петлюра — це не лише історичний діяч із підручника, а людина, пов’язана з моментом, коли місто було столицею української революції, ареною боротьби Центральної Ради, Директорії, більшовицьких заколотів і спроби створити власну державу серед руїн імперії.
До 100-річчя дня пам’яті Симона Петлюри Національний банк України вводить в обіг нову пам’ятну монету «100-річчя дня пам’яті Симона Петлюри». Монета має номінал 2 гривні. На її аверсі на дзеркальному тлі зображено стилізований портрет Петлюри, а поруч — елемент нашивки з його френча у вигляді гілки. На реверсі розміщено композицію із символікою УНР: у центрі — тризуб як зображення нарукавного знака зразка 1919 року, по колу — напис «100-річчя Дня пам’яті Симона Петлюри» та вінок із грамоти Симона Петлюри з написом «УНР». Тираж монети — до 50 тисяч штук у сувенірному пакованні. Придбати її можна буде з 26 травня в інтернет-магазині нумізматичної продукції НБУ та в банків-дистриб’юторів.