Валерій Абрамович Винарський — постать, яка назавжди вплелася в культурну тканину столиці. Його називали «символом Андріївського узвозу» — і не дарма: десятки років він був невіддільною частиною тієї богемної атмосфери, що вабила художників, поетів, музикантів та звичайних киян на цю вулицю. Його життя — приклад надзвичайної витривалості, самобутнього таланту та особливої здатності дарувати слово й музику у найнеочікуваніших формах.
Життя майбутнього поета почалося в Києві, але вже в ранньому віці йому довелося пережити трагедію: у Львові, коли Валерію було лише 12, загинула його мати. Батька він не мав, тож вихованням займалася бабуся. Саме тоді життя кинутої на виживання дитини сформувало характер Винарського. Від матері йому залишилися три речі, які стали його духовним фундаментом: пістолет «воздушка-парабелум», друкарська машинка Continental і вісім томів Маяковського. Поет згодом згадував, що техніку римування й ритміки він «ввібрав з кров’ю і болем», читаючи й переписуючи Маяковського.
Шкільна освіта завершилася для нього після семи класів, але на цьому навчання не зупинилося. Спершу він відвідував залізничний технікум, потім будівельний, пізніше закінчив землевпорядний факультет Львівського аграрного університету. Київські університети, за його словами, не були для нього відкриті через походження. Однак у Львові він отримав другу інженерну спеціальність. Згодом доля привела його до музики: Київське музичне училище ім. Глієра стало новим етапом, де він розвинув свої диригентські здібності.
Перший вірш він написав у 13 років, під враженням від дитячого розчарування: подарував шоколадку дівчинці, а вона поділилася не з ним, а з іншим. З цього простого епізоду народилася поезія, яка стала для нього головною мовою життя. У зрілому віці Винарський працював на будівництві, але професія інженера була йому чужа. Набагато більше радості він знаходив у керуванні вокально-інструментальними ансамблями. Одним із найвідоміших його колективів був «Ровесники», який він створив і вів, попри всі труднощі. Улюбленим інструментом стала гітара, на якій він акомпанував собі, виконуючи пісні на власні тексти. Усі його твори були авторськими: слова й музика народжувалися разом. Він любив імпровізувати, і саме ця здатність стала його візитівкою на Андріївському узвозі.
Саме тут, на найромантичнішій вулиці Києва, десятиліттями можна було зустріти Винарського. Його знали ті, хто регулярно гуляв узвозом: зупинений перехожий чув пропозицію назвати будь-яке слово, а у відповідь поет миттєво читав вірш, де воно звучало природно і точно. Це була його особлива гра зі світом, форма діалогу з людьми, яких він зустрічав щодня. Винарський був не лише автором і виконавцем — він став символом атмосфери. Туристи й мешканці столиці згадували його як людину, що додавала живої поетичної ноти в буденність, створюючи з вулиці велику імпровізовану сцену.
Він був не тільки бардом і вуличним поетом, а й автором книжок. Найвідоміша з них — «Обман/Брехня: Миниатюры» (2002), видана в жанрі «парної поезії». Ідея полягала у перекладі одного й того ж вірша з однієї мови на іншу, але збереженні спільної думки: ніби з різних боків логіки народжувалася єдина істина. Його поетичні цикли відображали глибокі теми: «Ад і рай», «Вічність і безсмертя», «Глупість і мудрість», «Дорога», «Добро і зло». Він не цурався говорити про складні, навіть провокативні речі: «Алкоголь і наркотики», «Я і Бог», «Шлюб і морок». Поеми «Анна» і «Олена» також стали помітними в його творчості, бо демонстрували особливу емоційність, поєднання ліричного й іронічного.
Попри сотні написаних віршів і пісень, офіційного визнання він майже не здобув. Його іронічні виступи на кастингах популярних шоу, зокрема «Україна має талант» та «Розсміши коміка», часто вирізали з ефіру. Він гостро критикував обмеженість культурної політики, яка не допускала його пісень на радіо чи телебачення. Проте для нього головним залишався живий контакт із людьми. На узвозі він знаходив слухачів щодня, і саме тут відчував себе справжнім митцем.
У житті поета була міцна родина: дружина, з якою він прожив понад півстоліття, дочка, що мешкала в Англії, та син Олексій Красногор — відомий у Києві вуличний музикант на прізвисько «Сквозняк». Саме він аранжував пісні батька і продовжував його музичну традицію. Винарський також виховував ученицю Алісу, талановиту співачку, з якою вони виступали на концертах у різних містах України та навіть у Москві.
До останніх днів життя Валерій Винарський залишався активним і творчим. Його можна було зустріти на Хрещатику чи Андріївському узвозі, де він продовжував спілкуватися з людьми й читати їм свої імпровізовані вірші. Помер він у Києві 28 лютого 2024 року на 86-му році життя. Його спадщина — це не лише книжки й вірші, а й особлива атмосфера, яку він створював навколо себе. Винарський був людиною, яка перетворила вулицю на сцену, а випадкову зустріч — на мистецьку подію. Його образ назавжди залишиться в пам’яті киян як приклад того, що творчість може жити поза рамками офіційного визнання, у щоденному спілкуванні й щирому слові.