Василь Липківський — одна з ключових постатей в історії українського церковного життя початку ХХ століття. Його діяльність нерозривно пов’язана з Києвом — містом, де він не лише жив і служив, а й очолив першу в новітній історії незалежну українську церкву — Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Своїм подвижницьким життям Липківський заклав духовні та національні підвалини для церковної незалежності українців, за що був переслідуваний більшовицькою владою і закінчив життя мученицькою смертю.
Народився майбутній митрополит 7 березня 1864 року в селі Попудня на Уманщині в родині священника. Від самого дитинства Василь перебував у церковному середовищі, де відчув поклик до духовного служіння. Після навчання у Київській духовній академії (яку закінчив у 1889 році), він прийняв сан і почав своє душпастирське служіння на київській землі. Його перші парафії знаходилися в селах Київщини, але незабаром він став настоятелем відомої київської церкви — Софіївської, згодом — Микільської слобідки, де проповідував українською мовою, що вже на той час викликало напругу у середовищі церковної ієрархії, яка переважно була проросійською.
Особливу вагу має діяльність Липківського у роки Української революції 1917–1921 років. Саме тоді перед українцями гостро постало питання створення незалежної церкви. Російська православна церква, до якої формально належали українські православні віряни, не лише не визнавала української мови в богослужінні, але й служила опорою російського імперіалізму. В такій ситуації з’являється рух за автокефалію, і Василь Липківський стає його духовним і моральним лідером.
У 1919 році в Києві було створено Всеукраїнську православну церковну раду, яка ініціювала процес формування автокефальної церкви. Найважливішим етапом став Перший Всеукраїнський церковний собор, що відбувся 23 жовтня 1921 року в Софії Київській. Саме тоді Василя Липківського було обрано першим митрополитом новоствореної Української автокефальної православної церкви. Вибори відбулися демократичним шляхом, за участі мирян, без участі іноземної ієрархії, чим порушувався канонічний порядок, але це стало виявом волі українського народу до духовної незалежності.
Липківський миттєво став символом оновленої церкви — з українською мовою богослужіння, національними традиціями і широкою участю мирян у церковному житті. Під його проводом УАПЦ стрімко розвивалась: уже до 1927 року вона налічувала понад 1000 парафій, кілька єпископів і десятки тисяч вірян. У центрі цього духовного піднесення був Київ — місто, де розташовувалася кафедра митрополита, де діяли ключові церковні структури, а також велися богослужіння, які збирали повні храми.
Однак радянська влада, яка спочатку підтримувала ілюзію релігійної свободи, швидко змінила курс. Уже з середини 1920-х років почалися переслідування духовенства УАПЦ, зокрема на території Києва. У 1927 році митрополита Липківського змусили відмовитися від керівництва церквою. Хоча він продовжував жити у Києві, його ізолювали, обмежили в пересуванні, не дозволяли проводити богослужіння. Його численні прохання дозволити йому бодай пастирське слово залишалися без відповіді.
У 1937 році, в часи Великого терору, Василя Липківського було заарештовано. Його звинуватили в «контрреволюційній діяльності», хоча єдиною його «виною» була служба українському народу й ідеї автокефалії. Після катувань і принижень у Лук’янівській тюрмі Києва його розстріляли 27 листопада 1937 року, і місце поховання досі невідоме. Саме Лук’янівська тюрма стала символом страждання багатьох діячів українського духовного й інтелектуального руху, і Липківський — серед найвідоміших її жертв.
Попри всі зусилля радянської системи стерти пам’ять про нього, ім’я митрополита Василя Липківського залишилось у серці багатьох вірян. Уже після відновлення незалежності України у 1990-х роках почалося поступове відновлення УАПЦ, зокрема в Києві, де було проведено заходи з вшанування його пам’яті. У 2000-х роках на фасаді Софії Київської з’явилася меморіальна дошка митрополиту. А його образ — постать священнослужителя з поглядом у вічність — став символом незламності української духовної традиції.
Сьогодні Василя Липківського шанують не лише як церковного діяча, а й як національного героя. У багатьох містах, включно з Києвом, є храми, що носять його ім’я. Історики вивчають його праці, богослови дискутують про значення його діяльності для формування української ідентичності, а віруючі згадують його в молитвах як мученика за віру і народ.
Київ для Липківського був не просто містом — це був його духовний фронт, місце боротьби і служіння. Саме тут він організовував парафії, проповідував українською, збирав віруючих, писав послання, підтримував братства і церковні школи. І саме тут — у самому центрі столиці — завершився його земний шлях. Але його справа, як і його жертва, стали наріжним каменем у розбудові незалежного українського православ’я. Цим він заслужив не лише церковну, а й історичну безсмертність.