Ігор Шамо — ім’я, що нерозривно пов’язане з емоційним портретом Києва. Народжений у самому серці міста 21 лютого 1925 року, композитор пройшов крізь драматичні повороти історії ХХ століття: юність, перервана війною, фронт, поранення, повернення до улюбленої музики — і злет до визнання, яке згодом зробить його автором неофіційного гімну столиці України. Його творчість — це не просто ноти, це хроніка відчуттів цілого покоління, втілена в понад 300 піснях, симфонічних творах та музиці до кінофільмів.
Шамо належав до когорти митців, які не лише пережили, а й осмислили в музиці досвід війни та надії. Після служби у Червоній армії він вступив до Київської консерваторії, де навчався у Бориса Лятошинського — одного з головних представників українського модернізму. Його дипломна «Концерт-балада» прозвучала в Києві та Москві, засвідчивши народження нового композиторського голосу. Водночас він не поривав зв’язку з простим слухачем — працював у самодіяльному театрі, створював музику до спектаклів, закладаючи підвалини того, що згодом стане пісенною класикою.
Особливої популярності Шамо набув у співпраці з поетом Дмитром Луценком. Їхній дует подарував Україні пісні, які стали пісенними символами: «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото» і, звісно ж, «Києве мій». Створена за одну ніч, ця композиція була відповіддю на запит суспільства — пісню про Київ. За свідченням доньки композитора Тетяни Шамо, фраза «Як тебе не любити, Києве мій» виникла випадково під час прогулянки Луценка, та згодом стала філософією усієї творчості Шамо. У 2014 році саме ця пісня офіційно отримала статус гімну міста.
Ігор Шамо до кінця життя залишався киянином — не лише за місцем проживання, а й за духом. Його ім’я нині носить одна з дитячих музичних шкіл столиці, а з 2016 року на мапі Києва з’явився бульвар Ігоря Шамо. На фасаді будинку на вулиці Костьольній встановлена меморіальна дошка. Його могила на Байковому цвинтарі — місце вшанування пам’яті митця, що подарував українській культурі її музичне обличчя Києва.