У розкладі київських подій з’являється концерт, який важко звести до формули «класика плюс сучасність». «SOUNDS, VOICES, AND DREAMS FROM UKRAINE» у виконанні Національного академічного духового оркестру України під орудою Івана Стецького — це послідовна музична розповідь про країну, яка вміє тримати ритм, навіть коли навколо гуркоче історія. Програма побудована як подорож крізь час: від урочистих фанфар і козацьких легенд до гострої сучасності, де поезія фронтовика лягає на партитуру, а надія набуває тембру людського голосу. Тут немає «другорядних» номерів: кожен твір працює як окрема сцена великої національної драми, де роль оркестру — не лише звучати, а й свідчити.
Початок вечора задають фанфари «Слава Україні» Ірини Алексейчук — коротка, але промовиста теза концерту. Вони відкривають двері в простір, у якому музика є формою громадянської гідності: строгий блиск мідних, чіткий імпульс ударних, стримана урочистість, що не потребує зайвого жесту. Після цього — інший вимір українського звуку: бандура, яка у творі Віктора Камінського «Чигирине, чигирине» на слова Тараса Шевченка перетворює рядки поета на живу, майже інтимну сповідь. У великому залі народний інструмент чується не як декоративний штрих, а як центр гравітації — теплий, пружний, невідступний; він зв’язує традицію й сучасність так само природно, як річка поєднує береги.
Далі оркестр занурює слухача у симфонічну поему Анатолія Жульєва «Байда». Це музика дороги й випробування: широкі мелодичні дуги дерев’яних духових, темні пласти туб і тромбонів, пульс маршу, що то віддаляється, то наростає. Вона малює не ілюстрацію, а стан — зосереджений, мужній, трохи задумливий. Цей настрій органічно переходить у «Запорізький марш» Богдана Решетілова — яскравий, вітряний, з отим характерним «українським акцентом» ритміки, коли святковість нестидається своєї бойової виправки. Перший відділ завершується ансамблевою дисципліною, у якій кожна група інструментів має свій голос, але всі разом говорять про одне — про силу, що тримається на спільності.
Другий відділ зміщує оптику в бік сучасності — емоційно гострої, інколи майже документальної. «Bury and Rise» («Поховайте та вставайте») Катерини Ліхути звучить як музична метафора травми, що не паралізує, а народжує волю. Композиторка працює з контрастами: тиша й вибух, монохром і спалах, прямий імпульс ударних і ламана фраза дерев’яних. Важливо, що оркестр репрезентує цю мову не як «експеримент заради експерименту», а як щирий спосіб сказати про найважливіше: де болить, там і зростає нова сила.
Кульмінацією вечора стає світова прем’єра композиції Кевіна Полкінга «SOUNDS, VOICES, AND DREAMS FROM UKRAINE», де музика зливається з поезією Павла Вишебаби — українського письменника і воїна. Тут голос — не просто текстова цитата, а ще один інструмент оркестру, що працює з ефектом присутності. Поетичне слово, підхоплене тембрами духових, стає хребтом композиції, а не її ілюстрацією: мідь наділяє вірш опором, флейти — крихкістю, кларнет — людяністю, ударні — невідворотністю. Саме ця інтонаційна чесність надає прем’єрі відчуття події: ми чуємо не чужу історію, а нашу спільну розмову з часом.
Фінальний акорд — твір Юрія Шевченка «Ми є» у виконанні заслуженої артистки України Ольги Рукавішнікової. Тут знову працює формула «оркестр + голос», але вже з іншою семантикою — як публічне підтвердження присутності, непорушності «ми». Партія солістки тепла й упевнена, без патетики — і саме тому переконлива. Оркестрова тканина, що підтримує вокал, розгортається широкими хвилями, і коли настає тиша, в ній чутно не кінець, а триваючу дію — ніби ми переносимо мотив «ми є» у власне життя.
Варто підкреслити просту, але важливу рису цієї програми: вона уникає музейності. Класика тут не вивішена на стіні, а живе; сучасні партитури не тиснуть складністю, а відкривають двері для емоції; фольклорний тембр не фольклоризує, а узмістовлює. Це той рідкісний випадок, коли духова симфоніка показує свою універсальність: від урочистої декларації до камерної сповіді, від маршового імпульсу до поетичної тиші. Іван Стецький будує вечір як архітектор — із чіткою драматургією, розумним диханням і добором тембрів, що тримає увагу до останнього такту.
Чому цей концерт варто відвідати саме тепер? Тому що він пропонує не втечу від реальності, а спосіб її переживання. Він збирає розсипані емоції — гордість, втому, надію, любов — і складає з них ясну мелодію спільності. Це вечір, у якому слово і звук діють разом, а мрії не відмежовуються від голосів — вони народжуються в них. Для київської публіки це шанс побачити, як сучасна українська музика говорить на рівних із класичною, а оркестр перетворюється на інструмент громадянської пам’яті. Врешті, це просто гарно зроблений музичний вечір: продумана програма, сильний склад, смислова щирість — і рідкісна в наш час концентрація краси без зайвих прикрас.
Концерт поєднує фанфари гідності, поетичний голос війни й м’який тембр надії. Це музика, що зшиває пам’ять і майбутнє, залишаючи ясний, світлий післясмак.
📍 Де: Національна філармонія України, Володимирський узвіз, 2, Київ
🗓️ Коли: 4 листопада (вівторок), 19:00–20:30