Сьогодні Гідропарк для киян — це простір відпочинку, пляжів і літніх розваг, місце, де життя здається легким і безтурботним. Та під піском, доріжками й зеленими алеями прихована історія, що більше нагадує міський міф, ніж звичайну сторінку минулого. Колись тут існувала Передмостова слобідка — поселення, яке жило на воді, зникло за одну весну і залишило по собі лише назви, уривки спогадів і відчуття невидимої присутності.
Слобідка виникла наприкінці XVIII століття на острові навпроти Києво-Печерської лаври. Місце було незвичне й водночас стратегічне — поруч переправи, неподалік центр міста, але водночас відокремленість і постійна близькість Дніпра. Тут селилися переважно робітники заводу «Арсенал», люди праці, для яких життя було нерозривно пов’язане з ритмом ріки. Передмостова слобідка швидко обросла власною інфраструктурою: хатами, крамницями, майстернями, з’явилася навіть церква. Це був повноцінний живий район, хоча для «великого» Києва він завжди залишався ніби осторонь, напівреальним, напівтимчасовим.
У середині XIX століття слобідку з’єднали з правим берегом Ланцюговим мостом, і це ще більше підкреслило її особливий статус. Міст став не лише інженерним дивом, а й символом переходу між двома світами — стабільним кам’яним Києвом і водяною, мінливою слобідкою. Проте навіть із мостом Передмостова не втратила своєї окремішності. Вона жила за власними правилами, де головним господарем був Дніпро.
Щовесни ріка виходила з берегів і затоплювала вулиці. Для мешканців це не було катастрофою — радше звичним сезонним станом. Люди пересідали на човни, прив’язували їх біля ґанків, пересувалися між хатами водою. Саме тоді народилася назва «Київська Венеція». Вона була не туристичним образом, а щоденною реальністю, де вода входила в дім, але не руйнувала життя. Цей досвід співіснування з рікою зробив слобідку особливим місцем, ніби напівміським, напівприродним, де кордони між стихією і побутом були стерті.
З часом «Венеція» обросла легендами. Старі кияни згадували, що під час повеней у тумані над водою можна було побачити відблиски ліхтарів і чути глухі звуки, схожі на кроки по дерев’яних настилах, навіть тоді, коли вулиці вже давно пішли під воду. Ці історії передавалися як напівжарти, але водночас укорінювали відчуття, що слобідка живе за власними, прихованими законами.
Трагічний фінал настав навесні 1943 року. Під час відступу німецькі окупаційні війська повністю спалили Передмостову слобідку. Офіційна причина — потреба розчистити простір для артилерійського огляду. Але для місцевих це виглядало як раптове стирання цілого світу. Вогонь знищив будинки, церкву, сліди щоденного життя. Слобідка зникла настільки повністю, що здавалося, ніби її ніколи й не було. Людей переселили, а місце лишилося порожнім, мов вирвана сторінка з міської пам’яті.
Після війни Передмостова слобідка так і не відродилася. У 1960-х роках тут почали будувати Гідропарк, проклали лінію метро, сформували новий простір — вже без постійних мешканців, без побуту, без історії на поверхні. Але назви зниклої «Венеції» нікуди не поділися: Венеціанська протока, Венеціанський острів, Венеціанський міст. Вони звучать як сліди пам’яті, що просочилися крізь офіційну забудову.
Саме тут народжується відчуття міської таємниці. Дехто з киян і сьогодні говорить, що вечорами в Гідропарку дивно змінюється тиша, ніби простір пам’ятає інший ритм життя. У нічному тумані над водою люди іноді бачать світлі плями, схожі на відблиски вікон, а шум ріки нагадує плескіт весел. Це не доведені факти, а радше урбаністичні відчуття, але саме з них складається містичний образ Києва — міста, де знищені квартали не зникають остаточно, а переходять у шар легенд.
Передмостова слобідка стала однією з тих київських історій, де реальна трагедія переплелася з міфом. Вона нагадує, що місто — це не лише будівлі, а й пам’ять про людей, які тут жили, сміялися, звикали до весняної води й не підозрювали, що одного дня їхній світ згорить дотла. І, можливо, саме тому Гідропарк, попри свою легковажну сучасну роль, іноді здається місцем із подвійним дном, де під сонцем і водою ховається тінь Київської Венеції.
