У лютому 1918 року Київ пережив події, які кияни називали не інакше як апокаліпсисом. Місто, що століттями накопичувало легенди про святість пагорбів, підземні печери та невидимі межі між світами, раптово опинилося у реальності, що нагадувала містичне пророцтво про кінець часу. В ніч на 8 лютого більшовицькі загони під командуванням Михайла Муравйова після артилерійського обстрілу з Дарниці увійшли до Києва, і відтоді логіка зникла, а місто почало жити за законами страху, хаосу і безкарного насильства.
Особливо постраждав Печерськ – район монастирів, військових училищ і чиновницьких садиб, який у колективній уяві киян завжди був простором сили і влади. Саме тут, серед храмів і старих палаців, розгорнувся червоний терор, що перетворив вулиці на місце ритуального винищення. Більшовики нищили не лише збройних супротивників, а й усіх, хто не вписувався в уявлення про «революційну доцільність». Нейтральні частини, цивільні, літні генерали, вчителі, інженери – усі могли бути вбиті без пояснень, без допитів і без імен.
Сам Муравйов у своїх звітах описував обстріли Києва з майже демонстративною жорстокістю, наказуючи бити по церквах, палацах і «висотних будинках», ніби намагаючись знищити не тільки людей, а й саму історичну пам’ять міста. За спогадами очевидців, у ті дні Київ виглядав як простір без часу: тіла лежали у дворах, садах, на сходах будинків, а постріли зливалися з криками так, що важко було зрозуміти, де кінець однієї вулиці і початок іншої.
Історик Дмитро Дорошенко згадував, як на Сінному базарі бачив юних солдатів, що вели на розстріл старого генерала, штовхаючи його прикладами. Для міста це стало символом перевернутого світу, де досвід і гідність втратили будь-яку цінність. Особливого жаху надавала мовна ненависть: інколи людину могли вбити лише за українську мову, сприймаючи її як ознаку ворожості.
Найбільш містичним і водночас трагічним епізодом стало вбивство митрополита Володимира у Києво-Печерській лаврі. Священнослужителя вивели за монастирські мури і застрелили, після чого не було знайдено жодного винного. Для багатьох киян це стало знаком остаточного падіння моральних меж, коли навіть святе місце не могло захистити людину. Згодом у місті почали поширюватися чутки, що в лаврських підземеллях ночами чути кроки і молитви, а сам Печерськ нібито «пам’ятає» ті події, зберігаючи відчуття тривоги донині.
За перші тижні терору загинули тисячі людей, а загальну кількість жертв досі неможливо точно підрахувати. Після звільнення Києва тіла ховали по всьому місту, зокрема й на Аскольдовій могилі, яка знову стала символом кривавої жертви столиці. Сам Муравйов закінчив життя розстрілом уже влітку 1918 року, але для Києва це не стало полегшенням: пам’ять про ті дні перетворилася на темну легенду, що з’єднала реальну історію з відчуттям проклятого часу.
У міських міфах київський апокаліпсис 1918 року часто постає як момент, коли місто «побачило пекло на землі» і заплатило за це тисячами життів. Ця пам’ять, прихована у дворах, пагорбах і старих монастирських стінах, робить Київ не лише історичним, а й містично травмованим простором, де минуле іноді здається ближчим, ніж здається на перший погляд.