У самому серці Києва, серед густої тканини історичних кварталів, ховається велетенська бетонна тінь — недобудований корпус Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Цей дев’ятиповерховий модерністичний колос на Ярославовому Валу, 40 — не просто занедбаний об’єкт радянського минулого, а справжня архітектурна привидка, що ввібрала у себе амбіції, трагедії та легенди кількох епох.
Проєкт будівлі був народжений ще у 1970-х роках у рамках грандіозної реконструкції Львівської площі. Його архітектори — зірки київської школи модернізму: Анатолій Добровольський, автор “готелю Україна” та “метро Хрещатик”, Янош Віг — реконструктор Маріїнського палацу, а також Олег Уманець. У майбутньому корпусі планували розмістити глядацьку залу на 460 місць з поворотною сценою, дворівневий кінозал, систему естакад, що поєднувала б будівлі площі на рівні другого поверху, а під площею — пустити автотранспорт, перетворивши її на театральний акрополь. Але катастрофа на ЧАЕС, економічна криза та розпад СРСР назавжди обірвали цю футуристичну мрію.
З моменту замороження будівництва в середині 1990-х минуло понад три десятиліття. За цей час корпус перетворився на урбаністичний артефакт, оброслий чутками й домислами. Його називають «театральним саркофагом»: усередині досі зберігаються вентиляційні шахти, щитки живлення, елементи сцени — усе завмерло в очікуванні спектаклю, що ніколи не відбудеться. Місцеві мешканці переказують історії про тіні, які з’являються вночі у вікнах недобудови, та звуки, схожі на репетиції, що лунають з порожніх залів. Мовляв, примари студентів, яким так і не судилося виступити на великій сцені, досі блукають бетонними коридорами.
Земля під будівлею досі належить інституту, але жодна спроба добудувати корпус не увінчалась успіхом. Інвестори бояться масштабних витрат на демонтаж пошкоджених конструкцій, адже будівля в аварійному стані і розташована в щільному міському середовищі. За офіційними даними, площа споруди — 10 000 м², а її сейсмічна стабільність вже давно викликає сумніви. Тим часом споруда продовжує вростати в міське тіло, мов бетонна легенда про амбіції, які застрягли між ідеологією та безгрошів’ям.
Цей гігантський недобуд — мов німе нагадування про те, що в архітектурі, як і в театрі, головне — дія. А без неї навіть найграндіозніші сцени залишаються пустими декораціями для привидів минулого.
