Червоні силуети незламності: скульптури Джеймса Коломіна як мистецька хроніка війни

    Поділитися

    У серпні 2024 року центральні вулиці Києва несподівано перетворилися на галерею під відкритим небом. Яскраво-червоні скульптури французького митця Джеймса Коломіна з’явилися в ключових точках міста, ставши символічною відповіддю на виклики воєнного сьогодення. Їхня поява була приурочена до Дня Незалежності України, але вийшла далеко за межі святкового жесту. Ці фігури — не прикраси міського середовища, а глибокі культурні артефакти, що втілюють біль, надію та силу українського суспільства в часи великої кризи. Розміщені на Хрещатику, Майдані, в метро та під мостами, вони провокують емоцію, роздуми та внутрішній діалог про ціну свободи і силу людяності.

    У серці столичного метрополітену — на станції «Університет» — з’являється дитина з серцем у руках. Її погляд, прихований за символом любові, адресований кожному, хто проходить повз. Це алюзія на дітей, які ховаються від обстрілів у підземках, тримаючи в собі тепло домашнього затишку й надії. Поруч сидить плюшевий ведмедик — мовчазний свідок їхнього зраненого дитинства. Під мостом на Алеї Героїв Небесної Сотні інша дівчинка розгойдується на гойдалці, одягнена в каску — цей гіркий дисонанс дитячої гри і атрибутики війни свідчить про втрату звичних меж між миром і страхом. Далі — на місці демонтованого пам’ятника Щорсу — з’являється дівчинка з соняшниками, що проростають із її рук. Це образ не руйнування, а оновлення — трансформації простору з ідеологічного в гуманний, з імперського в національний.

    Головпоштамт на Майдані Незалежності стає місцем ще однієї інтервенції — фігура дитини, яка малює тризуб на стіні, ніби закарбовує свободу у тканині міста. Неподалік, на ліхтарному стовпі, голуб з оливковою гілкою мовчки спостерігає за тисячами українських прапорів, що майорять на честь загиблих. Його поява — візуальне благання про мир, який досі лишається мрією. А в парку Шевченка з’являються «класики» у вигляді ракети — химерна і трагічна алюзія на руйнування дитинства. Квіти внизу й хмари зверху підкреслюють спробу зберегти фантазію й гру навіть у найтемніші часи.

    Джеймс Коломіна — скульптор не традицій, а потрясінь. Його червоні скульптури — це кольоровий крик про насильство, що не має виправдань, про дитинство, яке заслуговує на тишу, і про свободу, яку кожна нація мусить виборювати щодня. У Києві він залишив не просто мистецькі об’єкти, а фрагменти новітньої історії, викарбувані у міському просторі. Вони не мають табличок, не стоять на п’єдесталах, не закликають поклонятись — натомість змушують зупинитися, відчути, замислитись. Саме так формується новий тип пам’яті — не бронзової, а емоційної, що проростає в серцях і вулицях міста.

    Схожі публікації

    Ігор Осадчий: київський хірург, який поєднав академічну школу із сучасною імплантологією

    Ігор Осадчий належить до покоління українських лікарів, чия професійна...

    Казки, закарбовані в золоті: у Скарбниці НМІУ проведуть екскурсію світом чарівних образів

    У Скарбниці Національного музею історії України 26 липня відбудеться...

    T.C.Pasta на Січових Стрільців: міське бістро зі свіжою пастою, ндуєю та морською карбонарою

    На вулиці Січових Стрільців, 14А у Києві запрацювало нове...

    Мистецтво серед технологій: як Алея скульптур змінює міський простір UNIT.City

    На території київського інноваційного парку UNIT.City з’явилася Алея скульптур...

    Алмазне озеро: темна вода Троєщини та пам’ять зниклої Десни

    Троєщину зазвичай уявляють як простір панельних будинків, широких проспектів,...

    «Онлі Фанс»: заметіль, убивство і таємниці під дахом кінозірки

    У Центральному будинку офіцерів у Києві покажуть виставу «Онлі...