У серпні 2024 року центральні вулиці Києва несподівано перетворилися на галерею під відкритим небом. Яскраво-червоні скульптури французького митця Джеймса Коломіна з’явилися в ключових точках міста, ставши символічною відповіддю на виклики воєнного сьогодення. Їхня поява була приурочена до Дня Незалежності України, але вийшла далеко за межі святкового жесту. Ці фігури — не прикраси міського середовища, а глибокі культурні артефакти, що втілюють біль, надію та силу українського суспільства в часи великої кризи. Розміщені на Хрещатику, Майдані, в метро та під мостами, вони провокують емоцію, роздуми та внутрішній діалог про ціну свободи і силу людяності.
У серці столичного метрополітену — на станції «Університет» — з’являється дитина з серцем у руках. Її погляд, прихований за символом любові, адресований кожному, хто проходить повз. Це алюзія на дітей, які ховаються від обстрілів у підземках, тримаючи в собі тепло домашнього затишку й надії. Поруч сидить плюшевий ведмедик — мовчазний свідок їхнього зраненого дитинства. Під мостом на Алеї Героїв Небесної Сотні інша дівчинка розгойдується на гойдалці, одягнена в каску — цей гіркий дисонанс дитячої гри і атрибутики війни свідчить про втрату звичних меж між миром і страхом. Далі — на місці демонтованого пам’ятника Щорсу — з’являється дівчинка з соняшниками, що проростають із її рук. Це образ не руйнування, а оновлення — трансформації простору з ідеологічного в гуманний, з імперського в національний.
Головпоштамт на Майдані Незалежності стає місцем ще однієї інтервенції — фігура дитини, яка малює тризуб на стіні, ніби закарбовує свободу у тканині міста. Неподалік, на ліхтарному стовпі, голуб з оливковою гілкою мовчки спостерігає за тисячами українських прапорів, що майорять на честь загиблих. Його поява — візуальне благання про мир, який досі лишається мрією. А в парку Шевченка з’являються «класики» у вигляді ракети — химерна і трагічна алюзія на руйнування дитинства. Квіти внизу й хмари зверху підкреслюють спробу зберегти фантазію й гру навіть у найтемніші часи.
Джеймс Коломіна — скульптор не традицій, а потрясінь. Його червоні скульптури — це кольоровий крик про насильство, що не має виправдань, про дитинство, яке заслуговує на тишу, і про свободу, яку кожна нація мусить виборювати щодня. У Києві він залишив не просто мистецькі об’єкти, а фрагменти новітньої історії, викарбувані у міському просторі. Вони не мають табличок, не стоять на п’єдесталах, не закликають поклонятись — натомість змушують зупинитися, відчути, замислитись. Саме так формується новий тип пам’яті — не бронзової, а емоційної, що проростає в серцях і вулицях міста.
